лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна політика

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Економічне зростання на основі виробничо-структурної стабілізації. Не всі економісти погоджуються з варіантом економічного зростання на базі фінансової стабілізації. Багато з них обґрунтовують інший варіант, доводячи слабкість позицій прихиль­ників варіанта «від фінансової стабілізації до економічного зрос­тання». Їхні аргументи такі:

  • практика країн з перехідною економікою є ще не надто переконливою для остаточних висновків про зв’язок темпів інфляції і темпів економічного зростання;
  • не можна казати про економічне зростання взагалі, не зачіпаючи якісних боків зростання. Так, в Україні економічне пожвавлення спричинено збільшенням експорту, пов’язаного з економічно брудними виробництвами, а в цілому структура експорту і виробництва погіршується;
  • за період, поки настане фінансова стабілізація, умови відтворення суттєво ускладнюються (старіння основного капіталу, збільшення частки імпорту на внутрішньому ринку).

З огляду на ці вади пропонуються заходи, що передбачають виробничо-структурну стабілізацію. Докладніше зміст цих заходів розглядався раніше, а тепер коротко їх перелічимо:

  • цілеспрямовані дії на пожвавлення виробництва й удосконалення його структури;
  • поліпшення інвестиційної діяльності;
  • гармонізація цінових співвідношень і усунення диспаритету цін (як звичайно, зниження цін на сировину та енергоресурси і підвищення їх на готову продукцію).

Ці заходи, на думку прихильників даного підходу, здатні забезпечити економічне зростання.
У практиці трансформаційних змін жоден із даних підходів у чистому вигляді не реалізовувався. Разом з тим поширюється думка про те, що настав час інтегрувати обидва підходи. Акцент на піднесення виробництва мають доповнювати заходи фінансової стабілізації. Оптимальним варіантом були б методи фінансової стабілізації, стимулювання виробництва і структурних змін та інституціональних перетворень, які б застосовувалися разом із самого початку реформ.
Досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання забезпечують переважно фінансова та грошово-кредитна політика. Тому розглянемо їх окремо, не прив’язуючи до тієї чи тієї моделі, що дасть можливість краще зрозуміти елементи, які застосовуються в певній моделі стабілізації економіки. До того ж сучасна економічна політика не зводиться на практиці до однієї моделі, а включає набір засобів, властивих різним напрямам. Так, деякі вчені вважають, що досягнення макроекономічної стабілізації включає три групи інструментів (заходів):

  • грошову політику;
  • фінансову політику;
  • політику прямого втручання .

Під фінансовою політикою розуміють сукупність усіх заходів та інструментів, які стосуються формування та використання бюджету країни або бюджету територіальних органів. Звичайно через бюджет здійснюється втручання держави в розподіл обмежених ресурсів на альтернативні цілі використання. Це можуть бути безкоштовні сніданки школярам або дії держави з метою збереження довкілля. Такий розподіл ресурсів називають економічною алокацією.
Методами фінансової політики розподіляються доходи між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл не збігається з бажаним з політичних умов. Це різного роду трансфертні виплати, прогресивний прибутковий податок і т. ін.
І безперечно, що фінансова політика активно впливає на економічну стабілізацію. А ту частину фінансової політики, яка на зразок англо-американської «fiscal policy» безпосередньо спрямована на стабілізацію, часто називають фіскальною політикою. Саме фіскальна політика і є предметом розгляду в нашій темі.
Грошова політика скерована на регулювання кількості грошей і рівня відсоткової ставки. Провідним органом грошової політики є центральний банк країни. В Україні це Національний банк, котрий діє незалежно від уряду, але в рамках загальної політики стабілізації.
Політика прямого державного втручання безпосередньо впливає на дії ринкових суб’єктів, змушуючи їх до діяльності або бездіяльності, і є складовою виробничо-структурної політики стабілізації економіки.
§ 2. Фінансова політика
Нагадаємо, що вже йшлося про те, що частина фінансової політики, спрямована на стабілізацію економіки, за англо-амери­канською традицією називається фіскальною політикою. Проте слід зауважити, що в традиційному розумінні під фіскальною політикою розуміють стягування податків. Разом з тим державний бюджет, що є одним із головних інструментів фінансової політики, включає складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому. Тому бюджетна політика включає як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер. Проте бюджетна політика держави далеко не завжди може бути результативною, бо трапляються випадки, котрі гальмують економічну стабілізацію. Це може бути амбіційність політиків, перенапруження бюджетних видатків та ін., що породжує фінансову нестабільність.
До головних інструментів фінансової політики, у т. ч. бюджетної, відносять бюджет, ставки оподаткування різних видів доходів, цільове використання бюджетних коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна політика, а також деякі інші.
Державний бюджет — це головний фінансовий фонд країни. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40 % національного доходу. Тому діяльність, спрямована на фор­мування державного бюджету та його використання, є основним елементом фінансової політики.
Державний бюджет використовується на цілі, що стосуються загальнонаціональних інтересів: видатки на оборону країни, її зовнішні відносини, фундаментальні наукові дослідження, дотації деяким галузям народного господарства і т. ін. Місцеві органи влади розпоряджаються власними бюджетами — місцевими. За їх рахунок фінансуються заклади охорони здоров’я, народної освіти, охорони громадського порядку тощо. Як звичайно, центральний (державний) бюджет сягає половини, а то і більше всіх бюджетних коштів. Структура бюджету країни щодо його поділу на централізований і місцевий бюджети визначається структурою державної влади та рівнем демократизації політичного життя.
Відомо, що у ХХ ст. державні бюджети всіх економічно розвинутих країн мали тенденцію до зростання, обумовлену збільшенням державних видатків. У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, видатки державного бюджету можна віднести до таких п’яти груп:

  • військові;
  • втручання в економіку;
  • соціальні цілі;
  • утримання державного апарату управління;
  • надання кредитів та субсидій іншим країнам.

Переважна частина видатків державного бюджету припадає на економічне регулювання, соціальні заходи та військові цілі.
Державне регулювання економіки бере свій початок з Першої світової війни 1914—1918 рр., а систематичне втручання держави — з часів Великої депресії 1929—1932 рр. Питома вага видатків державного бюджету на економічне регулювання зросла з 15—17 % у середині 1950-х рр. до 20 % у середині 1960-х рр. і 22—25 % у 1980—1990-х рр. Видатки на регулювання економічних процесів протягом останніх сорока років зростали досить високими темпами, причому зростання в абсолютних величинах випереджало аналогічний показник у питомій вазі. Однак тепер переважає тенденція до стабілізації таких видатків, оскільки в
1980-х рр. у більшості західних країн до влади прийшли праві партії. Їхня економічна політика характеризується використанням неоліберальних концепцій, згідно з якими держава має обмежити своє втручання в економічні процеси. А ми знаємо, що неоліберальні теорії рекомендують мінімізувати економічні функції держави та скоротити її видатки.
Економічна політика, яка проводилась в Україні на першому етапі реформ у 1991—1994 рр. належить саме до ліберальної моделі. Цікаво, що з-поміж економістів немає згоди стосовно того, чи вважати цю політику монетаристською. Між тим дана теоретична проблема має актуальне значення, бо від офіційної думки залежатиме напрямок економічної політики, який обирає й реалізовує уряд. Тому коротко розгляньмо це питання.
Як стверджує більшість економістів, основний зміст монетаристської теорії пов’язаний з визначенням факторів, які скеровують рух попиту на гроші. Проте в постсоціалістичних країнах монетаризм співвідносять із пропонуванням грошей. Чим же викликане таке полярне розуміння цієї теорії? Річ у тім, що оптимальний попит на гроші забезпечується за умов стабільного функціонування господарської системи. І зовсім з іншого боку розглядається пропонування грошей, коли за його допомогою обмежується грошова маса з метою сповільнення зростання цін.
Стійкий сукупний попит на гроші в ринковій економіці залежить від стану трьох основних чинників: по-перше, від обсягу ВВП; по-друге, від порівняльних витрат на одержання доходу від грошової форми багатства; по-третє, від цілей і орієнтирів власників багатства. У цілому ця теорія є правильною, якщо брати до уваги досвід західних країн. Але чи можна вважати, що стійкий і тривалий попит на гроші, який визначається монетаристськими факто­рами, може діяти й у перехідній економіці, у т. ч. і в Україні?
Становлення ринку в Україні відбувається за умов, коли сильно знецінилося національне багатство і знизилась ціна на робочу силу. Знецінення речового й людського капіталу супроводжувалося збільшенням доходів від грошової форми капіталу. Тому населення намагається надати своїм доходам грошової форми, уна­слідок чого збільшується попит на гроші. Цей процес пояснюється низьким попитом на продуктивний (речовий) капітал. Отже, стійкий і тривалий попит на гроші в перехідній економіці України не має економічних підстав для свого формування. Реакцією на дану ситуацію стає спроба впливати на пропонування грошей, на обмеження обсягу грошової маси.
Власне кажучи, така політика стала застосовуватись тільки на тому етапі реформ, який розпочався в 1995 р. і триває досі. Для досягнення макроекономічної стабілізації було поставлено під контроль рівень бюджетного дефіциту та розмір грошової емісії. Потрібний рівень дефіциту бюджету було забезпечено невиплатою заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, недофінансуванням програм реструктуризації економіки. Унаслідок цих заходів підприємства залишились без необхідних для нормальної виробничої діяльності обігових коштів і у взаєморозрахунках перейшли на бартер.
Прибічники макростабілізації економіки розраховували, що через обмеження грошової маси визріваючі ринкові інструменти сприятимуть раціональному розподілу ресурсів, витіснять неефективні підприємства. Але вони помилилися: ринок отримав інший напрямок розвитку. Бартеризація взаємозв’язків між підприємствами, деформація фінансово-кредитних відносин уможливили функціонування більшості неконкурентоспроможних підприємств. Не відбулись і очікувані структурні перетворення. Підприємства втратили здатність оновлювати застаріле обладнання, бо низькі норми амортизації за умов високої інфляції не дають можливості робити це.
Лібералізація цін поширилась і на зовнішньоторговельні зв’язки. Світові ціни спричинили фактичне знищення цілих галузей обробної промисловості України. Зменшення доходів населення і, природно, сукупного попиту обумовило скорочення обсягів випуску товарів, а це своєю чергою збільшило витрати на випуск продукції. Тепер ми можемо «похвалитися» парадоксальною ситуацією — підвищенням цін за скорочення обсягу виробництва.
Отже, виявилося, що за умов ринку перехідного типу традиційні макроекономічні регулятори втрачають свою дієвість. Однобічний вплив на попит або пропонування, емісію грошей, кредитні послаблення і т. ін. не приносять таких позитивних резуль­татів, які ми спостерігаємо в умовах зрілих ринкових систем.
Навпаки, часто ці заходи контрпродуктивні. Тому економічна
політика за умов, що склалися в Україні, потребує комплексних заходів, які б сприяли формуванню ринкових механізмів. Це стосується в першу чергу посилення дії ринкової конкуренції, яка можлива тільки за появи ринкових суб’єктів природним економічним способом. Отож, запуск механізму дії ринкових сил в основному перебуває поза сферою дії економічних законів, а саме —
у сфері політики, права, адміністративного керування, звичаїв населення, його світоглядних настанов.
Найдинамічніша частина бюджетних видатків західних країн — видатки на соціальні цілі. Вони включають фінансування освіти, охорони здоров’я, соціальне страхування і забезпечення. У західноєвропейських країнах питома вага соціальних видатків у державному бюджеті зросла з 18 % у середині 1950-х років до 20 % — у середині 1960-х і до 30—35 % у 1980-х — на початку 1990-х років. До речі, велика частина коштів на соціальне страхування надходить у бюджет за особисті кошти громадян.
Слід зазначити, що видатки на соціально-культурні цілі також мають економічний характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров’я нації і т. п. безпосередньо впливають на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці та інші економічні показники. До цього варто додати, що від розмірів соціально-культурних видатків значною мірою залежать соціальна стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами населення. Зокрема, деякі західні економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити певну ціну, якою є соціальні витрати.
За сучасних умов видатки держави на соціальні цілі посідають провідне місце у формуванні людського капіталу. Категорія людського капіталу з’явилась у 60-ті роки ХХ ст. Її виникнення обумовлено зростанням ролі людини в економічному розвитку, а точніше, таких її характеристик, як загальна та професійна освіта, здоров’я, мобільність і т. ін. У розвинутих країнах за рахунок держав­ного бюджету на формування людського капіталу спрямовую-
ться найбільші інвестиції. Так, у США щороку виділяється на ці потреби близько 750 млрд дол. Видатки на людські ресурси зростають найбільш динамічно. Слід зауважити, що сумарні соціальні витрати в США у кілька разів перевищують інвестиції у виробничу сферу. Наприклад, якщо 1990 року виробничі капіталовкладення взяти за 1, то соціальні витрати становили 3,18.


Див.: Бельдерер Б., Хомбург Ш. Макроекономіка і нова макроекономіка. — К.: Либідь: Нігланд, 1998. — С. 174.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.