лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Насамперед зазначимо, що сучасній Україні не слід сприймати статус сусіда ЄС як незборимий бар’єр, а тим більше євроінтеграційну катастрофу. У середньостроковій перспективі слід не тільки позитивно оцінити такий статус, але й реалізувати новий потенціал співробітництва через:

  • залучення України до внутрішнього ринку ЄС з подальшою лібералізацією пересування людей, товарів, послуг і капіталів;
  • поширення на Україну нових інструментів ЄС у сферах інвестування та кредитування, технічної допомоги і транскордонного співробітництва;
  • запровадження Плану дій, який визначатиме конкретні спільні завдання, етапи та терміни їхньої реалізації.

На наш погляд, після вступу України до Світової організації торгівлі, отримання нею статусу країни з ринковою економікою, підписання Угоди про Спільну торгівлі з ЄС традиційні (інтернаціоналізаційні) фактори інтеграції багато в чому себе вичерпають. Більш значущими стануть фактори глобального впливу.

Рис. 4.3. Детермінанти євроінтеграційних
очікувань і дій України
(міжнародна складова) — 2004 р.
Принципово важливими для євроінтеграційної перспективи України є два взаємопов’язані процеси. По-перше, з економічного погляду нова українська інтеграційна політика має враховувати особливості функціонування розширеного Європейського Союзу, вважаючи не тільки на масштаб розширення (безпреце­дентна кількість країн), а і на його якість, адже треба адаптувати до євросередовища країни ринково не самодостатні, з іншою соціально-економічною ментальністю. По-друге, з погляду цивілізаційного, ключове значення матиме вирішення проблеми вступу до Євросоюзу Туреччини. У позитивному випадку Україна і Росія можуть отримати може найвідчутніший євроінтеграційний сигнал зі зміною пріоритетів досить усталеної системи європейських поглядів.
Нові українські євроінтеграційні ініціативи мають базуватись не на спогляданні за цими процесами, а на прогностичних оцінках варіативних наслідків їх розвитку. Загалом видається досить ймовірною нова конфігурація Європейського Союзу як відповідь і на євроінтеграційні претензії країн-сусідів, і на зростаючий конкурентний тиск американського та азійсько-тихоокеанського ринків. У новому євроінтеграційному форматі насамкінець гармонізуються і українсько-російські інтереси, зрозуміло, що за умов загальноцивілізаційного спрямування євразійських амбіцій Росії.
На кожному з наступних етапів розширення ЄС Україна може або досягати прогресуючих успіхів в системі європейської інтеграції, або мати втрати. Для того щоб розширення Євросоюзу справляло прогресуючий позитивний вплив на Україну, необхідною є перш за все консолідація внутрішніх зусиль для забезпечення умов стабільного демократичного розвитку українського суспільства, становлення конкурентоспроможної національної еконо­міки — основи взаємовигідного співробітництва і партнерства.
Україна — СНД
Вибір сучасної української стратегії та тактики стосовно Союзу Незалежних держав (СНД) повинен враховувати той факт, що на шляху до економічного зближення за майже вісім років країни цього угруповання не подолали навіть початкової стадії інтеграції — створення зони вільної торгівлі. Одночасно акцент у зовнішньоекономічній сфері країни СНД перенесли на форсування процесу їх входження до європейських та світових економічних структур, на встановлення двосторонніх економічних зв’яз­ків з розвиненими країнами. У цьому плані найбільш показовою є політика Росії. Частка країн СНД в російському зовнішньому торговельному обороті у кінці 1990-их рр. становила лише 20 % і продовжує зменшуватися. В той же час на країни ЄС припадало 32 % російського експорту і до 35 % імпорту, Західна Європа імпортує більш як 40 % енергоносіїв з Росії тощо. Аналогічні підходи характерні і для зовнішньоекономічної політики більшості інших країн СНД, хоча залишається, а у окремих випадках і посилюється, їх торговельна залежність від Росії (щодо імпорту: Білорусь, Україна, Казахстан — більше 50 %, щодо експорту: Білорусь, Молдова — більш як 60 %, Казахстан, Вірменія — біль­ше 30 %).
У цілому із досвіду попередніх років стає очевидним, що запорукою успіхів і основою економічних відносин України з країнами СНД сьогодні є запровадження принципів вільної торгівлі у двосторонніх та багатосторонніх торговельних відносинах, тим більше, що стратегічні інтереси ми маємо в Туркменістані (газ), Таджикистані (рідкоземельні метали, алюміній), Казахстані (нафта) тощо.
З метою запровадження режиму зони вільної торгівлі країнам СНД потрібно розв’язати такі задачі:

  • уніфікувати порядок оподаткування зовнішньоекономічних операцій на основі прийнятих у світовій практиці принципів;
  • гарантувати недискримінаційний режим підприємницької діяльності на території країн-учасниць;
  • гарантувати вільний транзит товарів територією Співдружності;
  • уніфікувати документацію товарної торгівлі, зокрема товаросупроводжувальні документи, спростити митні процедури;
  • створити умови для поліпшення платіжно-розрахункових відносин між суб’єктами господарювання на основі приєднання більшості держав-учасниць до VIII статті Статуту МВФ.

Разом з тим нереальним є спроби здійснення «великого стрибку» в інтеграції колишніх республік СРСР у вигляді митного союзу або навіть повного економічного союзу.
По-перше, слід врахувати геополітичну різновекторність взаємодії в межах СНД. По суті створено політичний союз «Росія — Білорусь». Одночасно формуються нові блоки міжкрайових економічних зв’язків, які до певної міри виступають альтернативою старим відносинам. Це, наприклад, нова роль Азербайджану як країни, що контролює великі поклади нафти в Каспійському шельфі, погрожуючи покінчити з монополією Росії на нафтопостачання за межі пострадянського простору, а також її контролем за внутрішніми операціями з купівлею-продажем нафти. Показовим є формування субрегіонального угруповання Грузії, України, Азербайджану, Молдови (ГУАМ).
По-друге, країни СНД знаходяться на вкрай складному етапі свого розвитку з винятковою нестабільністю, що практично унеможливлює достатньо широке узгодження взаємних інтересів, укладення всеосяжних багатосторонніх договорів. Різними є і моделі як економічного, так і суспільно-політичного розвитку країн, збільшується розрив між ними, що також ускладнює узгодження позицій.
По-третє, суттєвою перешкодою поглибленню інтеграційних процесів у рамках СНД залишаються принципові відмінності в підходах сторін до змісту і темпів самої інтеграції. В результаті відсутнє взаєморозуміння під час прийняття багатьох рішень, низькою залишається ефективність створених координаційних органів Співдружності. Важливо протистояти перетворенню СНД на формальне наддержавне утворення або інструмент протистояння Заходу. Настав час реалізації українських ініціатив щодо перегляду функцій СНД у напряму вирішення конкретних економічно-правових, соціальних, культурних проблем. Доцільно, на наш погляд, створювати функціональні інституційні комплекси замість єдиної і, як показав досвід, неефективної структури. Основою системи економічного співробітництва повинна бути повноцінна зона вільної торгівлі, на що наголошувалось вище. Десинхронізовані процеси концентрації капіталу і приватизації роблять проблематичними, а для окремих країн і загрозливими з точки зору національної безпеки, навіть окремі великі спільні фінансово-інвестиційні проекти.
Наприклад, Росія, на відміну від України, проводить достатньо активну наступальну політику і дотримується активної позиції щодо придбання ефективної частки акцій підприємств паливно-енергетичного комплексу, металургії, ВПК, транспортних магістралей. Тобто з її боку реально втілюється стратегія відносин Росії з країнами СНД, яка була прийнята нею й орієнтована, між іншим, на якомога довше утримання українських підприємств у традиційних схемах технологічної кооперації для підтримання російських виробників. Певним чином такий курс створює передумови для штучного продовження орієнтації деяких українських підприємств, виробництв чи навіть галузей на російський ринок неконкурентоспроможної продукції, російську промислову політику й економічну інфраструктуру, для подальшого збереження традиційної виробничої кооперації та асортименту продукції, а тому сприяє консервації технологічної відсталості і неконкурентоспроможності на світовому ринку, а по суті — усвідомленої автаркії.
Прагматичний підхід до визначення першочергових програм співробітництва на шляху створення єдиного технологічного простору з перспективною інтеграцією у світову технологічну систему підказує, що принаймні в умовах сьогодення ними повинні стати програми технічної реконструкції підприємств і виробництв, поєднаних технологічною кооперацією, продукція яких має реальний платоспроможний попит.
Високий рівень взаємозалежності економік країн у поєднанні з внутрішніми невирішеними проблемами ще досить довго буде більше, ніж зовнішні фактори, визначати перспективи їх співробітництва.
Марними виявилися сподівання, пов’язані з підписанням багатосторонніх міждержавних договорів та угод, здебільшого глобального характеру. Час, що минув відтоді, засвідчив нежиттєздатність такого підходу. Насамперед далася взнаки неузгодже­ність законодавств країн — суб’єктів багатосторонніх договорів. І щодо глибини, і щодо темпів та масштабів економічного реформування, і щодо цінової політики, валютного і зовнішньоекономічного законодавства. Свою негативну роль відіграла відсутність ґрунтовних засад міждержавної кооперації. А це:

  • невирішеність питань про платіжний союз або механізм взаєморозрахунків за продукцію, що постачається по кооперації в умовах моно- і полівалютних систем, які існували протягом певного часу;
  • суперечливий, непослідовний підхід і штучне форсування процесу об’єднаних країн у формі різноманітних союзів (платіжного, митного, військового та ін.) без попереднього вирішення засад розрахунково-платіжних відносин і врахування принципових розбіжностей в інтересах та структурі господарського комплексу країн, що мали стати членами таких утворень.

Досвід існування Митного союзу (МС) Росії, Білорусі, Казахстану та Киргизстану свідчить, що його зростання, як стимулятора росту товарообігу, не слід перебільшувати. Адже останнім часом більш інтенсивно розвивалася торгівля Росії з країнами СНД, що не входять до Митного союзу, — Україною, Грузією. Члени згаданого союзу не координують зовнішньоекономічну політику та експортно-імпортні операції стосовно третіх країн такою мірою, як цього вимагає договір. Залишаються не уніфікованими зовнішньоторговельне, митне, валютно-фінансове, податкове та інші види нормативно-правового законодавства.
Досить суперечливими і складними є проблеми вступу учасників Митного союзу до Світової організації торгівлі. Це пов’язано з труднощами укладення двосторонніх угод з іншими країнами з урахуванням взятих ними зобов’язань стосовно режиму торгівлі з третіми країнами. Членство однієї з країн — учасниць МС у СОТ порушує принципи самого союзу і може призвести до збитків у інших партнерів. У зв’язку з цим переговори окремих держав — учасниць чотиристороннього МС про вступ до СОТ повинні бути скоординовані, а вступ туди окремої країни можливий лише за згодою всіх інших членів цієї організації.
Створення інтеграційних союзів стихійно супроводжувалося запровадженням непопулярних серед європейської та світової спільноти заходів щодо так званого захисту вітчизняного виробника, а насправді — адміністративних обмежень принципів вільної торгівлі між країнами. У підсумку, замість союзів з відкритим типом економіки на світ з’являвся симбіоз із класичним типом закритої економіки.
Слід зазначити, що однією із найбільш складних причин упередженого ставлення колишніх суб’єктів СРСР до входження в нові угруповання на території СНД є небажання поступитися атрибутами суверенної держави. Це, зокрема, підтверджує інтегративна взаємодія Росії і Білорусі у напрямку створення Союзу держав.
Крім того, поглиблена інтеграція в межах СНД має перешкоди більш загального характеру. По-перше, якщо на Заході формальному проголошенню створення союзів, блоків або об’єднань передував тривалий процес фактичного узгодження та гармонізації нормативно-законодавчої та правової баз, запровадження майбутніми суб’єктами набору загальних обов’язкових для дотримання стандартів і правил, то екс-радянські держави спочатку проголошують створення союзу, а потім приступають до роботи щодо вироблення необхідних умов для його реальної появи. По-друге, якщо відпрацювання загальноприйнятих нормативно-правових актів, підходів і стандартів на Заході відбувалося в процесі розвитку і поглиблення двосторонніх економічних зв’язків, то серед прихильників об’єднання країн СНД домінує намагання відразу створити багатосторонній союз чи об’єднання, незважаючи на відсутність об’єктивних умов.


Утворений після розпаду СРСР у 1992 р. колишніми союзними республіками, крім Прибалтійських країн.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.