лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Одночасно як одну з головних рис «нової економіки» автори виділяють відносну незалежність від національних кордонів. На наш погляд, ця риса може розглядатись як базова, оскільки в «екстериторіальності» і «ексдержавності» закладено як глобальні позитиви «нової економіки», так і її можливі глобальні негативи.
Дійсно, на сьогодні вже створюються умови для становлення самодостатніх інтернет-економік, на котрі не можуть впливати уряди. У сучасних інтернет-компаній своє дійно глобальне середовище діяльності, свої дійно глобальні механізми конкуренції. Останні недоступні для національного регулювання, і єдиним шляхом уникнути втрат є лібералізація телекомунікацій: як тільки інтернет-провайдери стикаються з високими цінами на оренду ліній в тій чи іншій країні, вони передають інформацію, наприклад, до США, де оренда ліній більш дешева; якщо якійсь країні встановлять суворі умови інтернет-зв’язку, то інтернет-компанії вестимуть свій бізнес у «м’якшому» діловому кліматі тощо.
По-четверте, інвестиції переорієнтуються з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу». На сьогодні у загальній структурі капіталу у всіх груп країн «людський капітал» перевищує 60 %. Якщо з показовою структурною динамікою на початку 1990-их рр. співвідношення «фізичного» і «людського» капіталу в провідних країнах світу становило 80 % до 20 %, то наприкінці ХХ століття — 33 % до 69 %.
У цьому контексті цікавою є концепція капіталу О. Тофлера: аграрно-сировинні економіки — сировиновидобувний капітал; індустріальні економіки — індустріально-промисловий капітал; інформаційно-комунікаційні економіки — капітал знань. А дослідження Л. Едвінсона і М. Мелоун пов’язують перспективи розвитку з моделлю інтелектуальної економіки, якою управляє інтелектуальний капітал (людський капітал як сукупність знань, навичок та творчих здібностей людини плюс структурний капітал як технічне, інформаційне та організаційне забезпечення його реалізації). Вже сьогодні в країнах ОЕСР понад половина ВВП створюється в інтелектуальному виробництві .
Загалом у світової еліти формується нове широке розуміння капіталу, що у свій час відобразили лідери провідних держав, зокрема, Б. Клінтон і Т. Блер, на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Цікавою з цієї точки зору була озвучена ними еволюція економічної ідеології: «Без капіталу немає багатства — ХІХ століття»; «Без накопичень немає капіталу — ХХ століття»; «Без наявності образу майбутнього і довіри до нього немає накопичень — ХХ — початок ХХІ століття», котру на наш погляд, можна спрогнозувати на ХХІ ст. — «Без накопичень людського капіталу немає майбутнього».
Загалом очевидним є те, що у XXI столітті успіху досягатимуть країни, де забезпечуватимуться оптимальні пропорції між творчою енергією людини та іншими ресурсами, в тому числі — і насамперед — інформаційними.
Йдеться про інтелектуальний ресурс суспільства як глибинну основу соціально-економічного прогресу. В процесі формування і економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку — це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» у всіх сферах діяльності — науці, політиці, бізнесі, культурі.
Потенційно цим ресурсом володіє кожна країна, однак оптимально його використовувати і розвивати вдається насамперед тим із них, які здатні забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. В сучасних умовах для цього необхідні фінансові ресурси, акумулювати котрі здатні лише окремі країни. Так, у середині 1990-их рр. загальні витрати на НДДКР складали в США — 173 млрд USD, Великій Британії — 21,6 млрд USD, Франції — 26 млрд USD, Німеччині — 37,3 млрд USD, Японії — 74,8 млрд USD в Україні близько 900 млн USD).
У соціально-економічному аспекті особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобаль­ного управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, котрий не є еквівалентним . Глобалізація справляє неоднозначний вплив на умови життєдіяльності людей.
Через зміни у глобальній економіці в останню чверть століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш аніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Частка населення світу з середнім рівнем розвитку людського потенціалу зросла з 55 % в 1975 р. до 66 % в 1997 р., а з низьким — скоротилася за цей період з 20 % до 10 %.
Однак зростання обсягів торгівлі і капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн. Так, розрив в доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах, і 1/5, що проживає в найбідніших країнах, в 1997 р. виражався співвідношенням 74 : 1 порівняно з 60 : 1 в 1990 р. і 30 : 1 в 1960 р. Для порівняння: в 1820 р. цей розрив становив 3 : 1, в 1870 р. — 7 : 1, в 1913 р. — 11 : 1.
Наприкінці 1990-их рр. на 1/5 частину світового народонаселення, що проживало в країнах з найбільшим доходом, припадало 86 % світового ВВП (а на найбіднішу 1/5—1 %); 82 % світових експортних ринків (а на найбіднішу 1/5—1 %); 68 % прямих іноземних інвестицій (а на найбіднішу 1/5—1 %).
На країни ОЕСР, де проживає 19 % світового народонаселення, припадає 71 % глобальної торгівлі товарами і послугами, 58 % прямих іноземних інвестицій та 91 % всіх користувачів Інтернет.
В той же час в країнах, що розвиваються, 1,3 млрд чол. не мають доступу до чистої води, близько 840 млн чол. не мають повноцінного харчування, а в 1,3 млрд чол. доходи становлять менше 1 дол. США на день. Уже зараз щорічні втрати країн, що розвиваються, внаслідок невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд дол. США, що в 10 разів перевищує обсяг одержаної іноземної допомоги. А це сприяє поглибленню нерівномірності економічного і соціального розвитку в глобальному масштабі.
Не спостерігається глобальної тенденції скорочення розриву між багатими і бідними верствами працюючого населення всередині країн. Навіть у найбагатших країнах світу розрив між найбагатшими 20 % і найбіднішими 20 % населення значний і становить, наприклад, у Австралії і Великій Британії 9,6 раза, США — 8,9 раза, Новій Зеландії — 8,8 раза, Швейцарії — 8,6 раза. Частка населення, що проживає за межею бідності, становить 36,5 % в Ірландії, 21 % — в Іспанії та більше 14 % у США та Нідерландах.
У глобальному масштабі не вирішеними залишаються дві гострі соціальні проблеми — бідність і безробіття, що може призвести до соціальних стресів планетарного масштабу. Не випадково відбуваються відповідні трансформації в світових регулятивних інституціях: створення нової структури Групи-20 (Г-20) за участю восьми найбільш розвинених країн, десяти найбідніших країн, що розвиваються, та по одному представнику від МВФ/СБ та ЄС; нова кредитна політика США та МВФ з пріоритетом допомоги найбіднішим країнам тощо.
Показово, що саме проблеми подальшого взаємоіснування багатих і бідних країн стають ключовими у тематиці світових економічних форумів.
Розвитку процесу культурної глобалізації сприяють: відкриті та демократичні суспільства, деідеологізація та лібералізація світового розвитку, міжнародний туризм, дерегіоналізація інформації та засобів масової комунікації. На його заваді стоять: релігійно-цивілізаційна мозаїчність світу та етнічний націоналізм.
Показово, що поряд з США, Євросоюзом, Японією найвпливовішими (за Г. Кіссінджером) у XXI ст. будуть також Китай, Індія, можливо, Росія, тобто держави, що належать до принципово відмінних цивілізацій. Окрім них існують також ісламські країни, чия впливовість в сьогоднішній міжнародній політиці обумовлена геополітичною значимістю та багаточисельністю мусульманських общин по всьому світу, геостратегічно важливим місцерозташуванням, багаточисельністю населення, наявністю стратегіч­но важливої сировини — нафти. До речі, питання мусульманської нетерпимості до західної уніфікації має історично глибоке коріння, носить постійний характер і виявляється в протиставленні ісламу не тільки ідеям християнства, але й універсальним принципам демократії.
Загалом саме проблеми міжцивілізаційної взаємодії стають найбільш значимими і водночас складними для вирішення . Як зазначає Ю. Павленко , «нині конфронтаційні розлами людства припадають, головним чином, на стики цивілізацій (Балкани, Кавказ, Палестина, Синцзянь-Уйгурія, Тибет)».
У посиленні суперечностей та напруженості між суспільними прошарками та групами не тільки на майновому, але й на релігійному, етнічному, клановому, регіональному та цивілізаційному підґрунті проявляються соціокультурні виклики XXI століття.
Демократизація була провідною тенденцією у формуванні політичної архітектури XX століття, про що, зокрема, свідчать узагальнені дані Світового банку стосовно загальної кількості країн і країн з демократичними устроями. Зазначимо, що на сьогодні із 24 найбільш розвинених країн 80 % є демократичними, а із 42 найменш розвинених 95 % — недемократичними.
Розвиток політичної демократії безпосередньо був пов’язаний зі зростаючим освітньо-інтелектуальним рівнем суспільства та його інформатизацією. Відомо, що загальна середня освіта стала ключовим чинником дієвості демократичних виборчих систем, а суттєве збільшення прошарку людей з вищою освітою збільшило коло питань, що можуть бути прийняті прямим голосуванням (референдуми). У розвиненому інформаційному середовищі з’явилась можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до передвиборчих програм, текстів законопроектів, різнопланової аналітичної інформації тощо.
Разом з тим безпрецедентне розширення впливу мас-медіа не тільки на культуру, побут, а й на економіку і політику (глобальна мас-медіазація, за О. Зернецькою) несе в собі якіс-
но нові проблеми і виклики. У провідних західних країнах уже проходить перерозподіл влади: мас-медіа, уособлені могутніми мультимедіа-компаніями, перестають бути в ролі підлеглих до політичних партій, а останні стають все більш залежни-
ми від них. Таким чином формується інформаційна олігархія — новий і по-справжньому впливовий «клас», здатний «знищити» західно-ліберальну демократію, котра його породила. Дещо у гіпертрофованому вигляді аналогічні процеси відбуваються і в Росії, і в Україні (наприклад, показові виборчі
PR-технології). У результаті майже у всіх країнах спостерігається невисокий рівень соціальної довіри до політичних і громадських інститутів. Це особливо характерно було для країн з перехідними економіками у найбільш складні трансформаційні часи.
З інформаційно-цивілізаційної точки зору важливо усвідомлювати, що у надрах Інтернету виникла не тільки «віртуальна економіка», але вже і «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії через вплив неекономічного і несилового характеру, а безпосередньо на розум людей фактично придушують індивідуальність та інтелект, нещадно при цьому їх експлуатуючи. І це виклик загальноцивілізаційний.
Для більшості країн світу участь у глобалізації є безальтернативним варіантом вибору подальшого шляху, який, як ми бачимо, пов’язаний з серйозними викликами — геоекономічними, технологічними, соціальними, цивілізаційними, загрозами поглиблення соціально-економічного розриву та посилення політичної експансії країн — глобальних лідерів (рис. 3.9). Консолідація людства шляхами глобальної інституалізації можлива на загальноцивілізаційних засадах демократизації та гуманізму.


Сіденко С. Соціально-економічний вимір сучасної глобалізації // Міжнародна економічна політика. — 2004. — № 1. — С. 79.

Сіденко С. В. Соціальні проблеми глобалізації / Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 38—54.

Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Международный деловой центр, 1999.

Павленко Ю. Східнохристиянська цивілізаційна система та її місце у всесвітньо-історичному процесі // Соціологія: теорія, методи, марктинг. — 2001. — № 4. — С. 46—47.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.