лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

У 1962 році в країні розгорнулася широка дискусія з проблем планування, господарського керівництва і економічного стимулювання. Приводом до неї була публікація в газеті «Правда» за
9 вересня статті Е. Г. Лібермана «План, прибыль, премия». В ній учений стверджував, що справа не в показниках планування, а в системі взаємовідносин підприємства з народним господарством, у способах планування, оцінки і знаходження роботи виробничих колективів. На його думку, до підприємства необхідно доводити лише головні показники (завдання з обсягу продукції в номенклатурі й за термінами постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати ж роботу підприємств необхідно за кінцевим ефектом, а не за більшим числом показників, що детально регламентують їх господарську діяльність.
Ці ідеї були підтримані В. С. Немчиновим, який вважав, що за збереження централізованого планування необхідно створити можливість для виявлення місцевої ініціативи; що необхідний механізм, який забезпечував би узгодження планової і господарської діяльності в центрі з плановою і господарською діяльністю самих підприємств.
Учасники дискусії виступали за збереження і навіть зміцнення централізованого планування, але разом із тим усі вони вважали за необхідне створити сприятливі умови для широкого виявлення господарської ініціативи і самостійності підприємств.
Широке обговорення проблем планування й економічного стимулювання сприяло прийняттю практичних заходів із удосконалення господарського механізму. І в середині 60-х рр. було здійснено нову спробу змінити систему управління, що склалася. Початок було покладено рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС. Здійснювана згідно з цими рішеннями господарська реформа передбачала систему заходів з удосконалення планування й економічного стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостій­ності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарського розрахунку.
Згідно з рішенням вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і прийняття Верховною Радою СРСР «Закону про зміни системи органів державного управління» було створено 11 союзно-рес­публіканських і 9 союзних міністерств по галузях промисловості. В Українській РСР для управління промисловим виробництвом у 1965 р. створені такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної промисловості, лісової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, про­мисловості будівельних матеріалів, легкої промисловості. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських міністерств.
Держплан СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Як такі, що виправдали себе під час існування в економічних районах, були збережені органи матеріально-технічного по­стачання за територіальним принципом з мережею спеціалізованих складів і баз для постачання всіх підприємств і організацій регіону. Для керівництва ними утворено союзно-республікан­ський Держкомітет СРСР матеріально-технічного постачання, а в союзних республіках були створені головні управління матеріально-технічного постачання подвійного підпорядкування — Раді Міністрів республіки і союзному Держкомітету. Так, в Українській РСР були створені управління матеріально-технічного по­стачання нафтовидобувної промисловості, нафтопереробної і
нафтохімічної промисловості. Також створено республіканське Міністерство місцевої промисловості.
Одночасно з 1 січня 1966 р. припиняли свою діяльність ВРНГ СРСР, РНГ СРСР, республіканські раднаргоспи, раднаргоспи адміністративних економічних районів та державні галузеві й виробничі комітети. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-рес­публіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О. М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.
Нова система планування і економічного стимулювання перед­бачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення матеріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.
Таким чином, господарська реформа 1965 р. передбачала посилення економічних методів управління народним господарством, поліпшення державного планування, підвищення господарської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх мате­ріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійснити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.
Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з використанням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.
Вузловим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу реформи було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обов’язкових для виконання підприємствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.
Уважалось, що восьма п’ятирічка, п’ятирічка економічних реформ (1966—1970 рр.), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966—1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п’ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 70-х років.
Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що реформи 60-х років не мали відчутного результату. Можна вважати, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть погіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п’ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні цифри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підвищенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.
Однак у подальшому реформа почала згортатися, нові методи планування й економічного стимулювання все менше і менше впливали на розвиток виробництва, а на деяких напрямах почався зворотний рух. Реальний вихід зі становища не проглядався. Тому можна вважати, що період стагнації розпочався задовго до 1970 р. Так, якщо середньорічні темпи приросту національного доходу України за період 1961—1965 рр. становили 7,0%, то у 1966—1970 рр. — усього 6,7%; валового суспільного продукту відпо­відно 6,9 і 6,7%; продукції промисловості — 8,8 і 8,4%. І лише темпи приросту капітальних вкладень зросли — з 5,2 до 6,8%.
Наприкінці 70-х років було здійснено спробу відновити ідеї 1965 р. На відміну від господарської реформи 60-х років, котра зачепила головним чином промисловість, нова система заходів охоплювала всі основні галузі народного господарства: промисловість, сільське господарство й АПК у цілому, будівництво, транспорт, торгівлю і громадське харчування, матеріально-тех­нічне постачання, а також багато інших галузей народного господарства. Система заходів передбачала підвищення ролі держав­ного плану як головного інструменту реалізації економічної політики. Нова система заходів охоплювала всі рівні управління: об’єднання, підприємства, організації; галузеві міністерства і відомства; міжгалузеві органи, органи регіонального управління і загальнодержавний рівень.
Однак повернутися до ідеї реформи 1965 р. не вдалося. Життя вимагало здійснення радикальних заходів, але керівництво країни в 70-ті роки виявилося непідготовленим до цього. Необхідність у докорінній зміні системи управління і планування багато в чому недооцінювалась, а прихильність до адміністративних методів брала гору. Було відсутнє поєднання інтересів трудових колективів з кінцевими результатами, що стримувало їх ініціативу і не стимулювало до використання резервів. У цілому не було усвідомлено всю важливість і невідкладність корінної перебудови всієї системи управління народним господарством. Намічену в кінці 70-х років систему заходів з удосконалення господарського механізму було прийнято з великим запізненням, коли імпульси, викликані реформою 1965 р., почали загасати. Повільність у діях, половинчатість у рішеннях практично звели нанівець ідеї економічної реформи 1965 р. А це призвело до зниження темпів економічного зростання в 70-х і на початку 80-х років.
Одна з причин такого положення полягала в тому, що теоретичні уявлення про форми і методи планового управління економікою залишалися на рівні 30-х років. Перетворення 50-х—60-х років не мали за мету заміну адміністративно-командної системи управління, як такої, що віджила, хоча об’єктивно і були спрямовані на її послаблення. Відбулася свого роду абсолютизація централізму. Недооцінювалося положення про необхідність правильного співвідношення централізму і місцевої ініціативи.
Таким чином, здійснені в 50-х—70-х роках спроби подолання командно-бюрократичних методів управління економікою не увінчалися успіхом. Як і раніше, панувала адміністративно-командна система, яка відкидала можливість управління економікою на основі широкого використання економічних методів. Висновки радянської економічної науки 60-х років про необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, централізованого планування і госпрозрахункових методів управління підприємствами не підкріплювались практичними діями керівництва країни, яке продовжувало дотримуватися думки про несумісність планових і ринкових засад.
Прихильність до адміністративних методів управління, негативні сторони господарського механізму, що тоді існував, призвели до застійних явищ у економіці. У 70-х—початку 80-х років економіка опинилася в передкризовому стані. Це означало, що радянська економічна система переживає кризу, а тому повинна бути реформована. Але це не свідчило про те, що мала місце економічна криза, бо скорочення виробництва не спостерігалося ані у 80-х, ані тим більш у 70-х роках. Зменшувалися лише темпи приросту виробництва, а не загальний його обсяг. Ознаки кризи стали помітними і відчутними ще в роки десятої п’ятирічки (1976—1980 рр.), коли почало спостерігатися різке падіння темпів економічного зростання в Україні.
Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту в Українській РСР з п’ятирічки в п’ятирічку знижувалися: від 6,75 у 1966—1970 рр. (восьма п’ятирічка) до 3,4% у 1981—1985 рр.; національного доходу, відповідно, від 6,7 до 3,4%; виробництво продукції промисловості — від 8,4, до 3,5%; капітальних вкладень — від 6,8 до 3,1%; темпи зростання продуктивності праці зменшилися більше ніж у 2 рази — з 6,2 до 3,0%. Темпи приросту валової продукції сільського господарства, відповідно, зменшилися з 3,2 до 0,5%.
Більшість планів у республіці не виконувалася, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.
Розвиток господарства як і раніше мав індустріальне спрямування, і в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 80-х років республіка давала понад 50% загальносоюз­ного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних вагонів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.
Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації.
Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок пріоритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, організації і стимулювання праці.
Ця модель була зовсім теоретично необґрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму. Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюється терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руйнування існуючої.
Дванадцята (і остання) п’ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратства заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988 р. ставилось завдання створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.
Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корінної перебудови системи управління економікою. Вона передбачала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, реформу ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.
Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з’їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення радикальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його насичення товарами.
«Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх поперед­ніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом товарної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.
У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламентом, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного споживання було намічено величезний — на декілька млрд руб. (всього по СРСР — на 60 млрд руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що програма стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробництва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.
Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він привернув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обіцяти більше було нічого.
Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про еко­номічне становище країни і про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць перед­бачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у 3 рази, а з січня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директивного підвищення цін у напрямку світових.
Економічний розвиток України на кінець 80-х років характеризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні темпи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4 до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4 до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4 до 3%.
Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Горбачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпростішою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, пос­тавлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-еконо­мічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови ще більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоретично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без урахування вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.