лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Попередня модель управління економікою реалізовувалася тепер навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося в довоєнні роки. За сталінським планом остаточно оформлювалося суспільство, в якому було ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так і сільське господарство. В цих умовах уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг робіт, виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, виріс у повоєнні роки в декілька разів. У короткий термін великі контингенти робочої сили були кинуті в необжиті райони СРСР, туди, де в надзвичайно важких умовах здійснювалося будівництво найважливіших економічних об’єктів. Ця праця носила позаекономічний виробничий характер, і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але ця система була важливим важелем, невід’ємною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.
В цих умовах відбудова промисловості була найважливішим завданням. На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, в основному у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування зростання важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залиш­ковим принципом. У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень.
Більшість виділених коштів спрямовувалася на відродження Донбасу, де на відбудові шахт працювали сотні тисяч мешканців міст та робітничих селиш регіону, а також примусово мобілізованих колгоспників та військовополонених. Одночасно Донбас отримував необхідну для відбудови техніку: за 1946 р. басейн отримав апаратури, устаткування та машин на 105 млн крб. У ході відбудови шахт Донбасу було відкачано 650 млн м3 води і відновлено 1300 км підземних виробок; велика робота проводилась з налагодження транспорту. Було зроблено й перші кроки в технічному переоснащенні вугільної промисловості. У роки повоєнної п’ятирічки на підприємствах вугільної промисловості збільшується кількість гірничих комбайнів, важких врубових машин, нових зразків обладнання шахт. Але більшість вуглевидобувних підприємств Донбасу продовжували працювати по-старому. Проте, незважаючи на це, в 1950 р. видобуток вугілля досяг 93% довоєнного рівня; значно зріс і видобуток коксівного вугілля для потреб металургії.
Серед пріоритетних галузей народного господарства була й електроенергетика. Їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт. У відродженні первістка радянської гідроенергетики — Дніпрогесу — брали участь 120 підприємств СРСР, у відбудовних роботах були задіяні представники 26 національностей. До кінця п’ятирічки найбільша того часу гідроелектростанція СРСР, що давала найдешевшу енергію, була повністю відбудована. Відновлені й довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та інших великих теплових
електростанцій. 1950 року в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.
Досить успішно йде і відродження металургійної промисловості: з виплавки чавуну та сталі в кінці п’ятирічки Україна вийшла на рівень 93—95% довоєнного виробництва, випередивши Великобританію, ФРН, Францію з виробництва цих товарів на душу населення.
Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази більше, ніж до війни. Проте слід зауважити, що промисловість України (як і всього Радянського Союзу) відбудовувалася на основі старих та застарілих технологій; в енергетичному балансі перевага надавалася споживанню кам’яного вугілля, в той час як у передових країнах — нафті та газу; надзвичайно високою залишалася енерго- та матеріаломісткість виробів. Усе це не могло не позначитися на якості продукції, її собівартості, рівні продуктивності праці, які залишалися на досить низькому рівні.
Значно повільнішими темпами йшла відбудова сільського господарства. Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з вкрай важким явищем — голодом 1946—1947 рр. Надзвичайно сильна посуха впала на основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933 рр. повторювалася в 1946—1947 рр.
В Україні, яка після війни, повертаючись до мирного життя, терпіла від посухи та неврожаю, розгорталася справжня «битва за першу заповідь держави». Невиконання планів хлібозаготівель постановами ЦК КП(б)У вважалось за злочин перед партією і державою. Але, незважаючи на те, що під репресивним тиском колгоспи здавали майже все вирощене, надходження хліба було дуже повільним, а план виконано лише на 62%. Центр вважав, що плани держпоставок не виконувалися не через об’єктивні причини, а тому що радянські та партійні органи не вели більшовицької боротьби за хліб, проявляли терпимість до «несумлінного ставлення до державних інтересів». Деякі керівники на місцях, примушували голів колгоспів брати підвищені зобов’язання з поставок хліба державі.
Ігноруючи поширення голоду в Україні, вилучене силою з господарств зерно щедро відправлялося за межі країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть до Франції.
Негативно на розвитку сільського господарства та його відбудові позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом із вкладеннями колгоспів вони становили лише 15% від загальних. До того ж саме в сільському господарстві особливо болюче відбивалося утвердження старих порядків, небажання йти на будь-які реформи, що могли б посла­бити жорсткий контроль з боку держави. В цілому ж воно утримувалося не на особистій заінтересованості селянина-колгоспни­ка в результатах праці, а на позаекономічному примусі. Кожний колгосп­ник повинен був виконати певний обсяг робіт у колгоспі, за невиконання яких він міг бути підданий репресіям — позбавленню свободи або позбавленню присадибної ділянки. А саме присадибна ділянка була основним джерелом існування колгоспника, з якої він отримував продукти харчування для себе та своєї сім’ї; реалізація їх надлишків на ринку становила для нього єдине джерело грошових надходжень. Адже на трудодень колгоспники не отримували майже нічого: так, в Україні в 1946 р. колгоспники в середньому отримували близько 1 кг зерна та 1 крб. грошима.
Урядовими указами 1946 р. були встановлені жорсткі розміри присадибних ділянок, вилучені всі «надлишки» землі. Встановлено надзвичайно високі податки на продукцію присадибних ділянок, у результаті чого вирощувати городину, розводити сади, утримувати худобу стало надзвичайно невигідно. Проголошена боротьба з так званими «порушниками статуту сільськогосподарської артілі» вилилася в різке скорочення присадибних ділянок, знищення садів та виноградників, скорочення поголів’я домашньої худоби та птиці, що ще більше погіршило загальний стан сільського господарства.
21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський, паразитичний спосіб життя», за яким велика кількість осіб (12 тис.) було депортовано до Сибіру та в інші віддалені райони СРСР. Майже 20 тис. колгоспників отримали «попередження», багатьох з них примусили підписати письмові зобов’язання виробляти встановлений «мінімум». Таким чином, пряме насильництво, репресії, примус були головними методами в процесі відбудови сільського господарства.
У новоприєднаних західних регіонах України відбувалися перетворення, які повинні були уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.
У 1945 р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, але й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону в промисловому виробництві республіки (з 4,7% у 1940 р. до 12,6% у 1948). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжується повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпосередні потреби населення.
Паралельно розгортається колективізація, яка проводилася тими ж методами, що й у Наддніпрянській Україні. В 1950 р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи 93% селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятиріч­ки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС.
Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення в них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, що у свою чергу стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей.
У штучно створених колгоспах виникло ряд проблем, у ряді колгоспів зовсім не видавали нічого на трудодні, в інших — виплати були мізерними. Це аж ніяк не спонукало селян до праці, значна частина їх (до 45%) не виробляли обов’язкового мінімуму трудоднів. А радянська пропаганда всіляко вихваляла переваги колгоспного ладу.
Фінансування соціальних потреб населення здійснювалося за так званим «залишковим» методом. За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало свої життя та побут. У грудні 1947 р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Так, по вкладах у ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін здійснювався 1:1, по вкладах від 3 тис. до 10 тис. крб. — 3:2, а більше 10 тис. крб. — 2:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, у вигляді готівки, а готівка обмінювалася в розрахунку 1:10. І на цей раз селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення. Скасування в 1947 р. карткової системи призвело до значного зростання цін, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Правда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, що подавалося офіційною пропагандою як піклування про людей з боку «батька народів» — Й. В. Сталіна. Проте подібні зниження цін стали можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило в той час 2/3 населення країни.
Вкрай повільно розгорталося житлове будівництво. І хоча воно здійснювалося як за рахунок місцевих органів влади, та і за рахунок коштів підприємств, нове будівництво не послаблювало житлової кризи. Вона поглиблювалася також соціальною нерівністю у розподілі житла. Проте, слід зазначити, що все житло, яке передавалося населенню, надавалося безкоштовно, а плата за нього була дуже низькою.
В цілому ж, великі капіталовкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно покращити життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.
Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутріш­ні ресурси, працею радянських людей вдалося ліквідувати наслідки, що залишила війна. Слід зазначити й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети в розвитку економіки як СРСР, так і України.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2018 BPK Group.