лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень ХV з’їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на основі нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з’їзду не визначалися ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політика всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступово деформувалася в політику підтримки виключно одного різновиду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її невміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а також бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об’єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Будучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельникам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготівлях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібозаготівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав­них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відповідно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устаткування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проблему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забезпечення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», заборона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільгами) в обов’язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольованих державною колгоспів.
З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до форсування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено заклик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територіальна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав’я­заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні селяни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. господарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експро­прийовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Конфісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподільних фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.
Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Через відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у підвищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишковим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п’ятирічці обсяг державних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зібрали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260,7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—листопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбувалося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися величезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хліба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зер­новою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міста з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932—1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусиллям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної техніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгоспні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного планування і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.
Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарства України почалося в кінці другої п’ятирічки. В аграрному секторі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання поголів’я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгоспів збільшився в 2,8 раза, а товарної — в 3,4 раза. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств стали функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940 р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940 р. 26,4 млн т (проти 22,8 млн т у 1937 р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарського виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення замож­ності й культури селян.
Отже, в 20—30-ті роки на більшій території України утвердилася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використовуватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер­жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах повного панування єдиної правлячої партії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народне господарство в кінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій жит­тєвий рівень. За цей період відбулися прогресивні зміни у структурі суспільства й в суспільному виробництві, культурі населення. Однак український народ заплатив дуже дорогу ціну за свій соціально-економічний поступ. У результаті здійснення великомасштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільства й економіки в Країні Рад тільки в одній Україні загинули мільйони людей. Аналіз даних демографічної статистики свідчить, що безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. осіб, а від голодомору 1933 р. — від 3 до 3,5 млн осіб. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн осіб.
Український народ потерпав як фізично, так і морально і від систематичних компаній політичних репресій, які набули масового характеру наприкінці 20-х років. У період 30—40-х років вони стали невід’ємним атрибутом радянського спосібу життя, а також невичерпним джерелом дармової праці в табірному секторі соціалістичної економіки. Шлюз для масового залучення ув’язне­них до примусової праці у виправно-трудових таборах відкрила секретна постанова РНК СРСР «Про використання праці карно-ув’язнених» від 11 липня 1929 р. Фактично ж під її дію підпали і в’язні, засуджені з політичних причин. Уже в 1935 р. в європейській частині СРСР та в неймовірно тяжких умовах крайньої Півночі, Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії на численних промислових та сільськогосподарських підприємствах, і особливо на будовах, працювало 732 тис. ув’язнених. Зокрема на будівництві каналу Москва—Волга працювало 193 тис. осіб, будівництві колій Забайкальської й Усурійської залізниць та Байкало-Амурської магістралі — 154 тис. осіб, у Сибірському таборі НКВД — 61 тис. осіб тощо. Значну частину контингенту виправно-трудових таборів, які були задіяні в примусовому порядку на великомасштабних будовах та промислових і сільськогосподарських об’єктах, становили в’язні, засуджені в Україні. Далеко не всі з них після відбуття строку повернулися живими і здоровими на Батьківщину.
Разом з широким використанням примусової праці, партійнодержавна номенклатура розробила і здійснила заходи, спрямовані на виконання показників п’ятирічних планів на основі підвищення ефективності суспільного виробництва. Зокрема певну роль у підвищенні продуктивності праці зіграло здійснення програми з підготовки кваліфікованих кадрів та розгортання «соціалістичного змагання». Останнє, при всіх своїх вадах, сприяло підвищенню трудової активності працюючих, особливо з появою у підприємств та організацій певних можливостей для матеріального заохочення переможців змагання.
В цілому ж новий суспільний лад не забезпечував вищу продуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Внаслідок заміни змішаної економіки командно-репре­сивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації тощо конгломерату радянських республік удалося наблизитися до Заходу тільки за рівнем розвитку воєнно-промис­лового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю суттю була мобілізаційною, для якої піднесення життєвого рівня народу було другорядним завданням. Проголошувані на партійних з’їздах гасла про підвищення добробуту населення в основному і залишилися пропагандистськими гаслами через гіпертрофований розвиток галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва) за майже повного ігнорування інтересів розвитку галузей групи «Б» (виробництво предметів споживання). Обсяг вироблених остан­ньою товарів народного вжитку набагато відставав від потреб населення, які постійно зростали.
У 20—30-х роках ХХ ст населення західноукраїнських земель перебувало під ярмом ряду іноземних країн, які проводили щодо нього жорстку політику колонізації і асиміляції. В 1919—1920 рр. Східна Галичина, Задіхна Волинь, Північна Буковина і Закарпатська Україна, незважаючи на прагнення українського населення до національного самовизначення, до створення єдиної соборної України, були черговий раз у новій та новітній історії відокремлені від східноукраїнських земель і включені відповідно до складу панської Польщі, боярської Румунії та буржуазної Чехословаччини. Правлячі кола цих країн-агресорів розглядали ці спо­конвічні українські землі як свої внутрішні колонії, свій аграрно-сировинний додаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток. В результаті народне господарство Західної України розвивалося однобічно. В його структурі переважало сільське господарство, яке давало дві третини загального обсягу валової продукції промисловості й сільського господарства. Саме сільськогосподарське виробництво велося на дуже низькому агротехнічному рівні. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посівів, один плуг — на 120 га землі, тракторів і комбайнів майже зовсім не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Надзвичайно низькою була врожайність сільськогосподарських культур. Багато в чому це результат надмірної і неефективної концентрації землі в руках поміщицького класу, церкви та монастирів, а також колоністів (осадників) з представників пануючої нації. Так, половина всієї землі Західної України належала польським поміщикам, в окремих воєводствах їх частка була ще вищою. Тільки 32,5% сільського населення мали земельні наділи, до того ж переважно мізерні, а 25,6% були зовсім беззе­мельними. Господарства з наділами до 2 га не забезпечували навіть прожитковий мінімум селянських сімей. Селяни змушені були йти цілими родинами в кабалу до поміщиків та частково до заможних селян.
Через малоземелля і безземелля, надмірні податки тощо в західноукраїнському селі з року в рік посилювався процес збіднення і розорення селян. Залишившись без землі й не маючи змоги одержати роботу в промисловості та на транспорті (через їх дуже слабкий розвиток та свою національну приналежність), селяни змушені були емігрувати в інші країни Європи і за океан, причому в основному безповоротно. В 1927—1938 рр. із Західної України виїхали 332,3 тис. осіб: 25,4% усіх емігрантів Польщі.
У ході післявоєнної відбудови західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін в промисловості, транспорті та торгівлі. Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, в ній переважали галузі з видобутку, заготівлі й первинної обробки природних копалин і сільськогосподарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісну і гірничодобувну галузі. В зародковому стані знаходилися такі обробні галузі, як легка, машинобудівна і металообробна, хімічна тощо. Промисловість складалася переважно із дрібних, кустарного типу підприємств. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7—10% промислової продукції Польщі. Ще меншими були здобутки промислових підприємств Північної Буковини і Закарпаття.
У 20—30-х роках ХХ ст уряди країн-окупантів проводили політику зміцнення економічних позицій власної національної буржуазії на західноукраїнських землях. Зокрема Польща сприяла укоріненню польської буржуазії в ключових галузях промисловості Західної України за допомогою системи державних позик і капіталовкладень. Тільки в 1936—1938 рр. її міністерство соціального забезпечення витратило тут понад 1 млн злотих на підтримку польських промислових і торговельних закладів. За допомогою польських громадських організацій в 1936—1938 рр. лише в Тернопільському воєводстві було створено 824 купецьких, 290 ремісничих і 92 промислових закладів. Однак через фінансову і організаційну слабкість національної буржуазії країн-окупантів певна частина галузей промисловості майже повністю контролювалася іноземним капіталом. Так, в нафтовій промисловості Західної України іноземний капітал становив в 1937 р. 87,8%. Водночас за умов окупаційного режиму польському, румунському та чеському капіталу вдалося майже повністю усунути українських підприємців від участі в промисловому виробництві і крупній торгівлі.

Єдиним винятком для реалізації підприємницького хисту українського населення в міжвоєнний період стала сфера кооперації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почалося згори, шляхом створення крайового і місцевих комітетів організації кооперативів і відбудови довоєнних центральних кооперативних об’єднань. За короткий строк у селах і містах були створені численні низові кооперативи. Відновили свою діяльність і такі спеціалізовані кооперативні об’єднання, як «Народна торгівля», Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Центральним кооперативним об’єднанням став «Ревізійний союз українських кооперативів» (РСУК). Наприкінці 1938 р. він об’єднував уже 3455 кооперативів, що функціонували в Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах. Західноукраїнська кооперація залучила в свої ряди майже 600 тис. членів. Найбільш чисельною й ефективно діючою була молочна кооперація. Напри­кінці 30-х років Маслосоюз об’єднував понад 140 районних молочарень, мав м’ясопереробний завод, 4 механізовані маслозаводи, 12 напівмеханізованих молочарень з переробки молока, 52 магазини роздрібного продажу та 18 постійних оптових пунктів. Значна частина товарів Маслозаводу та Центросоюзу вивозилася за кордон.
1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. За три тижні вермахт розгромив польські збройні сили. В середині вересня 1939 р. згідно з пактом Молотова—Ріббентропа Західну Україну зайняла Червона Армія. В червні 1940 р. Румунія віддала Радянському Союзу Бесарабську губернію і Північну Буковину. В результаті возз’єднання з УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії її населення на середину 1940 р. становило 41,6 млн осіб, а територія — 565 тис. км2. У новостворених українських областях партійно-державні органи республіки негайно розгорнули роботу з перебудови їх соціально-економіч­ного ладу за радянським зразком.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.