лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль. Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типових угод, посилення централізованого планового розміщення товарних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилення політики витискання всього, пов’язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 20-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржова торгівля закінчилася її повною ліквідацією.
На момент переходу до непу сталих грошових знаків, повноцінних засобів обігу, платежу і накопичення країна не мала. Основу грошового обігу становили випущені Наркомфіном РРФСР паперові радянські грошові знаки, що дістали назву «радзнак». Ними користувалася й Україна після ліквідації її власної емісії в червні 1919 р. на основі відповідного договору з Російською федерацією. Через те, що державні витрати в основному покривалися шляхом друкування радзнаків (не покритих товарною масою), паперовий карбованець усе більше знецінювався. За його допомогою неможливо було нормалізувати роботу державних, кооперативних і приватних підприємств, організувати їх взаєморозрахунки та розрахунки з державою; проблематичним залишалося і виконання річного державного бюджету (в основному через часту невідповідність між відкритими кредитами і їх реальним забезпеченням грошовими знаками). Заходи зі стабілізації існуючої грошової одиниці завершилися невдачею. Дві деномінації і шість різних державних позик знецінення радзнаків і зростання цін не припинили.
В основу розробленої спеціалістами-теоретиками і практиками радикальної грошової реформи було покладено ідею існування паралельних грошових систем — старої і нової, з наступним витисненням старої. Державний банк розпочав емісію нової валюти — банківських білетів (червінців) 27 листопада 1922 р. Між новою грошовою одиницею і старим казначейським грошовим знаком («радзнаком») розпочалося змагання, яке завершилося на користь червінця. На відміну від радзнаків банківські білети становили собою реальні цінності, тому що не менше як на 25% забезпечувалися дорогоцінними металами і стійкою іноземною валютою, і не більш як на 75% — товарами, що легко реалізову­валися, короткостроковими векселями та іншими зобов’язання­ми; при цьому не менше 2/3 цієї частини повинні були складати товарні векселі. Якщо радзнаки випускалися для покриття бюд­жетного дефіциту, то червінці — для забезпечення потреб господарського обороту. Держбанк країни, який видавав госпорганам кредити в червінцях, курс яких фіксувався в золоті, вимагав від них погашення позики також в червінцях. Червінець широко застосовувався у валютних операціях, що проводили банки. Його курс регулярно публікувався в радянських грошових знаках, доларах, фунтах стерлінгів тощо. За червінці на вільному ринку продавали і купували за стабільним курсом золото та іноземну валюту. Вільна конвертованість червінця забезпечила швидке зростання довіри до нього, його широке використання як усередині країни, так і за кордоном. Уже до літа 1923 р. в червінцях стали сплачувати всі оптові угоди і виплачувати заробітну плату. На початок 1924 р. вони перетворилися на основну валюту країни; радянські знаки, що ще залишалися в обігу, використовувалися в основному як розмінні гроші. Причому і з цією функцією вони не справлялися. В зв’язку з обвальним знеціненням радзнаків їх бракувало для обслуговування дрібного роздрібного обороту. Банківські ж білети в основному задовольняли грошовий голод у галузі великокупюрного обігу. Навіть найменша купюра банкнот (в один червінець) через свою високу вартість (10 крб. золотом) була неприйнятна як заміна радзнака для масового споживача. Проблему вирішили на основі випуску нових білетів державної скарбниці, що були зв’язані з червінцем і становили певну його частину. 5 лютого 1924 р. було видано декрет ЦВК і РНК СРСР про випуск білетів державної скарбниці вартістю в 1, 3 і 5 карбованців золотом, а 22 лютого — декрет про карбування і випуск розмінної срібної і мідної монети.
На відміну від червінця, золотий вміст білета державної скарбниці вартістю в 1 карбованець не був визначений, а тому і твердого паритету між ними не могло бути. Білети державної скарбниці були прив’язані до червінця в адміністративно-відомчому порядку: вони були впроваджені в платіжно-розрахунковий оборот за паритетом — 1 червінець дорівнював 10 карбованцям. У підсумку було здійснено перехід до твердої радянської валюти, нормалізовано грошовий обіг у країні.
Однак як вільноконвертована валюта червінці протрималися не більше двох років. Курс червінця виявився нереальним через недостатню величину золотого запасу країни, малий обсяг радянського експорту, зниження світових цін на хліб та інші експортні товари, безпідставне розширення емісійного кредитування підпри­ємств державного сектора, відсутність можливості одержання великих іноземних кредитів тощо. Товарні й валютні інтервенції, за допомогою яких держава в 1925—1926 рр. намагалася врегулювати попит і пропозицію товарів та золота, для забезпечення стійкості купівельної сили червінців виявилися безрезультатними. Червінець перетворився в неконвертовану валюту. Вивезення і ввезення червінців та їх обмін на іноземну валюту було заборонено.
Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере­ведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.
Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна було тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контрибуцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки завдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрішніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про­дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на користь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рівноважного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма віддавати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».
Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе­редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перспективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні плани, установлювали семи-, п’яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п’ятирічних строків.
Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний період, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея полягала в тому, щоб об’єднати в єдиному плані господарське проектування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарського життя країни в умовах функціонування багатоукладної економіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди: 1925/25 р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До розробки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п’ятирічні плани не зв’язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925/26 р. доводилися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контрольних цифр на 1927/28 р. були вже затверджені як обов’язкові для виконання. Перехід до п’ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме —
ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рівнем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.
У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п’ятирічки до 20% селянських домогоспо­дарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі партійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розробили два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, напружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з’їзд Рад оголосив його державним законом. За оптимальним варіантом середньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього моменту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необґрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені планові завдання, які нав’язали Й. В. Сталін і його прибічники. Середньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30—1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директивами ХV з’їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталінські вказівки директивного характеру про різке збільшення видобутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.
В цілому ж промисловість України зробила значний крок вперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростання випуску продукції) як за першу п’ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п’ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п’ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітників. У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії — 99,4%, в хімічній промисловості — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайнобудуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.