лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підвищувати товарність їхніх господарств у зв’язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарними, починається швидке розшарування селянства, з’являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше прибутків, збагачувався і навпаки.
До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промислових підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках ХІХ ст. становила 15—20%.
До сільськогосподарських найманих робітників належали малоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.
Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.
Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, худобою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.
Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутрішнього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, пролетаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селянство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.
Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин:
1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;
2) придбати власний інвентар, робочу худобу;
3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.
Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскільки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного господарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємниць­кої діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.
Крім того, збереглася можливість «позаекономічного примусу»: тимчасовозобов’язані селяни, кругова порука в общині тощо.
Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по-старому.
Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років ХІХ ст. і була викликана тим, що почав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й основний відробітник.
Щодо другого боку перебудови — придбання власного реманенту і робочої худоби, то він тісно пов’язаний з заміною праці кріпаків або відробітників. З кінця 70-х років розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.
Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства — пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке — виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.
Районом торговельного зернового господарства стала Степова Україна. Тут швидко зростали посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244,5%. 75—80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь.
Південна Україна стала районом вирощування льону-кучеряв­цю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин.
Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.
У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні розширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокуріння й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. посівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9,1 до 70,8 відсотка.
Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.
Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, головним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селянські господарства.
На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику рогату худобу.
Проте скорочувалися посіви жита. У зв’язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.
Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і коров’ячого масла.
Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщицьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885 р.). За 1863—1902 pp. було продано 25,6 млн десятин землі. За 1877—1905 рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32,5%. Найшвидше воно скорочувалося в Південній Україні — на 49%, на Лівобережній — на 35%, на Правобережжі — на 25%. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвивалось поміщицьке підприємництво, пов’язане з цукровою промисловістю.
Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним установам, у 1903 р. вона становила 676 млн крб.
Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продуктивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, феодальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.
Збереження поміщицького землеволодіння, селянське безземелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робочої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губерній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.
Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заробітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.
Наприкінці ХІХ ст. великих розмірів набуває переселення селян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселення заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманітних повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, зниження плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.
Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно революціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. селянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках ХІХ ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн осіб.
Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприємець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).
Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70—80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії.
60-ті роки — початок 70-х позначилися піднесенням у роз-
витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було
викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років ХІХ ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заявилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудова-
но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.
Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металур­гійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніп­ровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого значення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.
У зв’язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам’яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку вугілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали іноземці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з видобутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.
Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задовольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техніка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт нічого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кількості дешеву робочу силу.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.