лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

У 1785 р. австрійський уряд звільнив селян Закарпаття від кріпосницької залежності, їм було надано право вільно пересуватися по країні, передавати майно у спадщину, обирати професію, навчатися в школах. Проте головне питання, яке б дало селянам справжню незалежність, вирішене не було: землю у власність селяни не одержали. Вона залишалася власністю феодалів і за користування нею селянин мусив виконувати безліч повинностей. А піти з села він теж не міг, тому що промисловість була слабо розвинутою.
У червні 1775 р. було видано закон, за яким поміщикам Галичини було заборонено примушувати селян виконувати повинності  які не були записані в інвентарі, не можна було примушувати працювати на панщині в неділю і свята, примушувати до роботи навіть за гроші, а також продавати пану зерно й інші продукти. Закон обмежував право поміщиків карати селян.
Закон від 5 квітня 1782 р. дозволяв селянам одружуватися без дозволу пана, навчати дітей ремеслу в містах. Безземельні селяни могли залишати село, селяни з наділами могли також піти з села, залишивши замість себе заміну. Закон від 16 червня 1786 р. обмежував панщину: вона не могла перевищувати 3 дні на тиждень. Панщина для комірників не могла перевищувати 12 днів на рік. Закон 1787 р. дозволив селянинові передавати свій наділ у спадщину, але продати і розділити його було не можна. Цим же законом землі рустикальні — ті, якими користувалися селяни, були відділені від домініальних — тих, якими розпоряджався безпосередньо поміщик. У лютому 1789 р. Йосиф ІІ скасував право поміщиків на панщину в усій країні. Вони мали право тільки на чинш, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Поміщик мав право тільки на 17,8% від прибутку селянина. Це викликало таке бурхливе невдоволення шляхти, що наступник Йосифа ІІ Леопольд у 1790 р. цей закон скасував.
У Буковині в 1787 р. селянам було віддано в постійне користування землі, якими вони користувалися. Унормовувано було панщинні повинності, селяни одержали право скаржитися на своїх поміщиків і т. ін.
Проте всі ці реформи не вирішили головного питання: не знищили феодального землеволодіння, тобто залишили майже непорушними основні економічні й політичні позиції феодалів.
Розвиток промисловості в XVIII ст. в Україні в значній мірі був викликаний реформами Петра І.
У першій чверті XVIII ст. розпочалися широкі пошуки і використання корисних копалин. У 1700 р. було видано указ про пошуки корисних копалин; до пошуків запрошувалося все населення і було обіцяно нагороду тим, хто їх знайде. Завдяки цьому було відкрито багато родовищ і на Україні.
У 1719 р. було створено спеціальний орган управління гірничою промисловістю — Берг-колегія. Держава відмовлялась від монополії на будівництво «рудних заводів» і дозволяла будувати їх приватним особам. Поміщикам, на чиїх землях були корисні копалини, а вони не бажали або не мали змоги їх розробляти, не дозволялося забороняти це робити іншим особам. Петро І державні підприємства продавав, здавав у оренду, дарував приватним особам для кращого нагляду за ними. Він заохочував об’єднання капіталів, створення компаній, які будували б великі підприємства, їм надавалися всілякі пільги: державні субсидії, звільнення від мита і податків, державні замовлення тощо. Щоб забезпечити підприємства робочою силою, у 1721 р. було видано указ, яким підприємцям недворянського походження дозволялося купувати до мануфактур робітників, але продати їх без мануфактури заборонялося. Такі підприємства і робітники називалися посесійними.
Ці заходи і багато інших сприяли розвиткові промисловості в Україні, особливо в другій половині XVIII ст.
Мануфактурні підприємства поділялись на казенні, вотчинні, посесійні, купецькі й селянські. На казенних, вотчинних і посесійних використовувалась примусова праця; на купецьких і селянських — вільнонаймана. Для другої половини XVIII ст. харак­терно збільшення питомої ваги мануфактур з найманою працею.
На Лівобережній Україні у 80-х роках XVIII ст. було 2836 «заводів», 87% з яких становили винниці. Статистика того часу не дає відомостей, скільки з цих «заводів» були мануфактурами, проте відомо, що кількість мануфактур зростала. З’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку і виробів з шовку, фаянсу тощо.
На Правобережній Україні в 70-х роках XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури. Першою такою мануфактурою була мануфактура в с. Висока Піч (1773 р.), також Кропивенська і Городокська та ін.
Розвитку металургії в Україні сприяло те, що на початку XVIII ст. в Південній Україні було знайдене кам’яне вугілля і залізна руда й почалися спроби виплавлення чавуну з місцевих руд на кам’яному вугіллі. Наприкінці XVIII ст. на р. Лугані було побудовано чавуноливарний завод, де виплавляли метал саме таким способом.
Значне місце в розвитку мануфактур займало виробництво селітри. Будувалися казенні й приватні селітряні варниці. В 30-х роках XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська, купця Щедрова, Російська та ін. До 90-х років XVIII ст. власники підприємств мусили продавати селітру Російській скарбниці. У 1790 р. вона закупила майже 53 тис. пудів селітри.
У 30-х роках XVIII ст. починається мануфактурне виробництво пороху. У 1736 р. було побудовано Шосткінський пороховий завод. Він був одним з найбільших в імперії.
У другій половині XVIII ст. виникли шовкові мануфактури, засновниками яких були як уряд (Катеринославська казенна мануфактура), так і купці (Київ, Ніжин).
Великою мануфактурою стала в Східній Україні Межигірська фаянсова фабрика, яку побудував Київський магістрат.
Успішно розвивалася суконна промисловість. Великим підприємством була казенна Глушківська мануфактура. В 1797 р. вона виробляла для казни 200 тис. аршинів сукна і 10 тис. аршинів каразеї. Великою суконною мануфактурою була Ряшківська. Взагалі в 1897 р. існувало 12 мануфактур, які випускали 304620 аршинів сукна.
Велика кількість мануфактур була у виробництві скла.
На казенних, вотчинних, посесійних мануфактурах, де працювали або приписні робітники, або кріпаки для підвищення продуктивності праці почали впроваджувати підрядну плату.
Широко розповсюдилася в Україні передача підприємств в оренду. В оренду підприємства брали купці, міщани, заможні селяни. Найчастіше в оренду здавали гути, рудні, соляні варниці та ін. Орендна плата найчастіше мала грошову форму. Розмір орендної плати становив наприкінці XVIII ст. 150—200 крб. Орендарі-відкупщики вкладали свої капітали в орендовані підприємства, модернізували їх, удосконалювали і мали значні прибутки: 1500 і більше крб. на рік.
Таким чином, розвиток мануфактурного виробництва, збільшення кількості мануфактур та їх розмірів, широке застосування найманої праці навіть на кріпосницьких мануфактурах свідчили про формування капіталістичного укладу в надрах феодально-кріпосницької системи.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлювали розвиток економічних зв’язків між окремими населеними пунктами, районами, землями. Зростала кількість ба-
зарів і торгів, що забезпечували зв’язок міста і села. Все більшого значення набували ярмарки, оскільки зв’язували між собою різні райони України. У XVIII ст. ярмарки вже діяли цілий рік неодночасно в різних місцях. Найбільш відомими були
ярмарки в Києві, Львові, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжи-
ні, Харкові, Сумах. Ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. Йшла спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі якогось виду товарів: худоби, коней, ремісничих виробів тощо. Складається внутрішній ринок України.
Великого значення набирає зовнішня торгівля. Розвиток промисловості в Західній Європі, зростання міст, міського населення потребували великої кількості сільськогосподарської про­дукції. Країни Західної Європи стають широким ринком збуту для України. В той же час в Україну йде велика кількість промислової продукції. Розвивалась торгівля з Росією, Туреччиною, країнами Сходу. Йшла й транзитна торгівля через Україну. Українські купці здійснювали торговельні операції на великій території від Гданська і Кенігсберга до Константинополя і країн Сходу.
З України вивозили хліб, худобу, коней, мед, віск, вироби ремісників, вовну, прядиво, рибу, тютюн, хутро тощо. Завозили промислові товари: предмети розкоші, дорогі тканини, шаблі, пищалі, папір, шовк, сап’ян; прянощі, ладан тощо.
Зведені реєстри прикордонних митниць дають уявлення про найширші торгові зв’язки Лівобережної України і різноманітність товарів, що ввозилися і вивозилися.
Після возз’єднання України з Росією, в XVIII ст., український імпорт і експорт почав контролюватися, українське купецтво пос­тупово втратило свою силу.
Із розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. З початку XVIII ст. в Російській імперії проводилися реформи у фінансах. Срібну копійку було замінено мідною, тому що вона викликала незручності: для роздрібної торгівлі була завелика, для оптової — замала. Було введено десятковий принцип у монетну систему (рубль — гривеник — копійка). Почали випускатися мідні (копійка, п’ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті монети. З 1769 р. з’явились паперові гроші (асигнації). До 1786 р. їх можна було вільно обмінювати на мідні монети. Протягом XVIII ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витіснили з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець» через те, що на ребрі монети замість написів були зроблені косі нарізи (карби).
Щодо державних фінансів України, то з середини XVII ст., після возз’єднання України з Росією, вони підпорядковувались геть­ману. З кінця XVII ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами. Гетьман К. Розумовський намагався відстояти фінансову самостійність України, але це йому не вдалося. З 1754 р. Україна за царським указом мусила подавати точні відомості про прибутки і видатки української скарбниці, а з 1764 р., року скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система України була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії. Лівобережна Україна втратила будь-які автономні права й у фінансово-кредитній сфері.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.