лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Крім панщини, селяни сплачували чинш і відбували багато інших повинностей: хурну, шляхову, ренту продуктами тощо. Не задовольняючись збільшенням панщинних днів, поміщики починають застосовувати так звану урочну систему, тобто дають селянам завдання на день, ставлять над ними наглядачів.
Поряд зі збільшенням панщини поміщики починають розширяти власне господарство за рахунок зменшення селянських наділів. Деякі поміщики забирають у селян всю землю, позбавляють їх власного господарства і переводять на «місячину», тобто примушують працювати у панському господарстві й раз на місяць видають їм місячне утримання продуктами. Місячник працював у поміщицькому господарстві вже не своїми засобами виробництва, а панськими. Місячина особливо широко поширилась на Лівобережній Україні.
Іншою формою обезземелювання селян було переведення їх у двораки. Були випадки, коли двораки складали 1/3 всіх кріпаків поміщика. Праця двораків використовувалася на вотчинних мануфактурах, їх відпускали також на оброк, у найми.
Наймана праця почала широко застосовуватися в другій половині XVIII ст. Деякі поміщики, як наприклад, Кочубеї, відмовлялись від примусової праці кріпаків і наймали своїх же селян на роботу, але теж примусово. Наймана праця використовувалась у багатьох галузях сільського господарства: на оранці поля, косовиці, жнивах, копанні ставів тощо. Поміщики степових полків займалися скотарством і для заготівлі сіна наймали косарів. Дуже характерні відомості про застосування найманої праці є у Я. Марковича. У своєму щоденнику він записував: «Начали копать в Сваркове сажалку на рыбу пять человек, день по 6 коп., порция и харчи наши», на заготівлі сіна в нього працювало 440 косців, платили їм по 4 коп. на день.
Ще більш поширеною наймана праця була на промислових підприємствах. У Новгород-Сіверському промислові заклади обслуговувалися найманими робітниками, які приходили туди у великій кількості з навколишніх сіл і з великоросійських місць, «так что жители здешние в сискании оних никакой трудности … не терплять». На Глухівській цегельні Розумовського працювали тільки наймані робітники (170 осіб). Наймана праця була більш продуктивною.
На підприємствах і особливо в сільському господарстві робітниками були не тільки одинаки, а приблизно 50% жили з сім’ями. Сімейні робітники зазнавали більш жорстокого визиску. Нерідко і члени їх родин працювали на господаря, не одержуючи за це ніякої плати. Це називалося «служити без найму», або в кращому разі «на одежі і харчах хазяйських».
Поширення найманої праці в поміщицьких господарствах свідчило про розклад феодально-кріпосницьких відносин та розвиток в їх надрах нових, капіталістичних відносин.
Посилення феодально-кріпосницького гніту, покріпачення від початку XVIII ст. викликало протест з боку селянства. Багато козаків і селян тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком було пожвавлення колонізації запорізьких степів у 30—70-х роках XVIII ст. З різних причин усі соціальні прошарки запорожців радо приймали втікачів. Унаслідок цього населення Запоріжжя збільшилося і становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.
Значна кількість запорозьких козаків жила в зимівниках-хуторах. Це була поширена форма господарства і поселення. Тут було добре розвинуте тваринництво, але в XVIII ст. значне місце стало посідати і землеробство. Основною системою обробки землі був переліг.
Великі зимівники мала запорозька старшина і багаті рядові козаки. Господарство зимівників було засноване на найманій праці й зорієнтоване на виготовлення продукції для ринку. Наймитами були як бідні козаки, так і переселенці-посполиті. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і хазяйські харчі та одяг.
У великих зимівниках було багато найманих робітників, особливо під час заготівлі сіна, жнив, ловлі риби тощо.
Основна ж маса запорозького населення жила в слободах. Слобода входила в паланку (округа), паланки складали кіш. У слободах були громади козаків і громади посполитих. У кожній громаді був свій обраний отаман. Він відповідав за виконання повинностей, сплату податків тощо.
На Запоріжжі козаки і посполиті не були замкнутими станами. Посполиті могли вступити до козацтва і навпаки. Тільки для переходу потрібно було мати дозвіл січової адміністрації.
Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорозькі козаки також не були однорідною масою. І тут існувала заможна верхівка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Те ж саме спостерігалося і серед посполитих. Причому більшість козаків і посполитих були, за тодішньою термінологією, «пішими», «крайне нищетными», «підсусідками», що жили в основному з заробітків. Кількість таких козаків і селян у другій половині XVIII ст. становила близько 50%. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталізму відбувався швидше.
Крім тваринництва і землеробства, на Запоріжжі важливе значення мало рибальство. Рибу переважно сушили, в’ялили, солили, готували ікру, з потрохів варили клей і потім усе це продавали в центральну Україну, Польщу, Росію.
Значне місце в господарстві займали видобуток солі й чумакування. Сіль також вивозили за кордони Січі. В той же час населення слобод і зимівників купувало промислову продукцію: полотно, взуття, одяг, речі домашнього вжитку, шкіру, зброю, харчові продукти й т. ін.
Існування Запорозької Січі, участь запорозьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали незадоволення як пануючого класу Росії та України, так і царського уряду. Уряд весь час вів наступ на Запорозьку Січ, а з 50-х років XVIII ст. почав захоплювати запорізькі землі й заселяти їх колоністами: німцями, болгарами, сербами тощо. В 1775 р. Січ було зруйновано, а козацтво розпущено. Землі запорожців роздали російським і українським поміщикам. Зберегла свої землі та частина старшини, яка погодилася на співробітництво з царизмом. Частина козаків пішла в Туреччину і заснувала там Задунайську Січ. З частини козаків уряд під час другої війни з Туреччиною сформував в 1787 р. Чорноморське козацьке військо, яке після війни в 1792 р. було переселено на Кубань.
З 80-х років XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів і Криму. Завдяки перемозі у війнах з Туреччиною 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Росія вийшла до північного узбережжя Чорного моря. Це мало велике значення для розвитку економіки як України, так і Росії. Причорноморські землі уряд роздавав українським і російським поміщикам, чиновникам по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами. Запрошували сюди вільних людей, надаючи їм неподільні ділянки розміром 26—30 десятин на правах потомственного володіння. Уряд пішов навіть на те, що пропонував поселитися тут тим, хто колись утік з України і Росії. Поселенцям надавалася допомога, грошові позики, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном, на деякий час їх звільняли від податків тощо. Заохочували сюди переселятися іноземців: німців, сербів, поляків, греків, волохів, молдаван, болгар та ін., також надаючи їм пільги. Переселяли сюди своїх кріпаків російські й українські поміщики. Всі переселенці, крім кріпаків поміщиків, одержали статус державних селян. Закликали переселятися ремісників різних спеціальностей, робітників, купців.
Землеволодіння беїв, мурз залишилося недоторканим, вони могли передавати свої землі в спадщину.
Така політика уряду дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. У 1778 р. було засновано Катеринослав, Херсон, у 1780 р. — Павлоград; на місці турецької фортеці Хаджибей було засновано Одесу, яка відразу перетворилася на головний порт на Чорному морі. У містах купці і міщани засновували мануфактури, на яких працювали вільнонаймані робітники.
Південна Україна відразу ж пішла в основному капіталістичним шляхом розвитку.
У XVIII ст. поглиблюються зв’язки з ринком поміщицьких господарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей і покріпачення селян. Якщо в 1765 р. у 20-ти староствах Київського воєводства кріпаки становили 84,7%, то в 1789 р. — уже 98% всього населення. На Волині селяни мусили відбувати панщину 211—227 днів на рік.
Як і в Східній Україні, поміщики обезземелювали селян, збільшуючи своє власне господарство. Але поряд зі зростанням панщини у фільварках з’являється і наймана робоча сила, особливо це впроваджувалось у південно-східних малозалюднених районах. Починають формуватися кадри сезонних і постійних робітників. Для підвищення продуктивності праці їх починають заохочувати різними приплатами до основної платні.
Більше уваги починають приділяти посівам технічних культур, покращуються породи великої рогатої худоби, овець. Якщо в XVI—XVII ст. селяни обробляли землі у фільварках своїм реманентом і робочою худобою, то тепер феодали починають купувати власний реманент і робочу худобу кращої якості.
У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. В багатьох фільварках існували поташні буди, особливо на Волині, в степовій частині Правобережжя були розповсюджені селітряні варниці. У великих маєтках працювали суконні мануфактури, скляні заводи тощо. Поряд з кріпаками на таких підприємствах працювали і наймані робітники. Як правило, найманими робітниками були майстри і кваліфіковані ро-
бітники.
Продукція фільварків йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Це підвищувало грошові доходи поміщиків. Так, у Клеванівському маєтку Чарторийських грошовий дохід від продажу горілки, меду, пива, полотна та ін. у 1790 р. становив 73,2% всіх доходів.
Раціоналізація організації фільваркового господарства, придбання власного реманенту, робочої худоби, застосування най­маної робочої сили свідчило про розклад феодально-кріпосниць­кої системи і розвиток капіталістичного устрою в її надрах.
Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна ввійшла до складу Росії.
У 70-х роках XVIII ст. більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під владою Австрії. Тут панувало кріпосне право. Основними власниками землі були магнати Потоцькі, Понятовські, Браницькі, Радзивілли, Замойські, Чарторийські та ін. У 1776 р. у Східній Галичи­ні кріпаки становили 72% населення і 84% селян були малоземельними і безземельними. Форми феодальної ренти були різними: панщина, грошовий чинш, данина продуктами. В другій половині XVIII ст. кількість панщинних днів зросла, в деяких господарствах вона становила навіть 6 днів на тиждень, але в загальних доходах феодалів прибуток від панщини становив лише 18,3%, тоді як від грошового чиншу 46,7 %. Розмір повинностей визначався залежно від майнового стану господарства.
У Закарпатській Україні чисельність безземельних і безтяглових господарств усередині XVIII ст. становила майже 80 відсотків і продовжувала зростати. Більшість селян була покріпачена.
Майже повністю було покріпачено й селянство Буковини.
В останній треті XVIII ст. в Австрії було проведено низку реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпос­ницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті, і цим сприяти розвиткові поміщицьких і селянських господарств.
26 квітня 1766 р. було видано маніфест про реформи в Закарпатті. Ця реформа зобов’язувала поміщиків забезпечити селян садибою і земельним наділом від 10 до 17 га, залежно від якості землі. Проте реформу було проведено так, що селяни залишились або з невеличкими наділами, або зовсім без землі. Земля вважалася власністю феодала, її не можна було продати, купити тощо.
За користування землею селяни повинні були відбувати панщину 5 днів на рік зі своєю худобою і реманентом за повний наділ, і 18 днів — безземельні. Крім цього, селяни мусили відбувати багато інших повинностей. Цим маніфестом селянам дозволя­лось ходити на заробітки, якщо вони відбули панщину. Поміщик мав право примусити селянина найнятися до нього. Платню за роботу встановлювала місцева влада. Зберігалася влада поміщика над селянином.
У 1783 р. імператор Йосиф ІІ заборонив поміщикам втручатися в родинні справи селян, відбирати у них садиби без дозволу держави, примушувати виконувати повинності, непередбачені за­коном. Селянам дозволялося займатися ремеслом і розпоряджатися своїм майном.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.