лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Росії.
Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін.
З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш.
У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил мало-помалу господарство почало відбудовуватись.
На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба.
Формами ренти були: панщина, данина, чинш. У Галичині панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану, а в Калузькому старостві навіть 12 днів на тиждень. На Волині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщи­ною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо.
Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Галичини селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану.
На Волині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин.
Після возз’єднання України з Росією українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали магдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати магдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець.
Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки.
Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати.
На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей.
Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприєм­ства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії.
Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях.
У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Правобережній і Західній Україні.
Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину.
Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо.
Проте економічні зв’язки Правобережної і Західної України з Лівобережжям, Росією не припинялися.
Отже, можна сказати, що в другій половині XVII ст., не зважаючи на роз’єднання України, посилення феодально-кріпос­ницького гніту, наступ на волю козаків і селян, економіка розвивалася. Розвивалися сільське господарство, ремесла, зростала кількість ремісничих спеціальностей і повільно виникали мануфактури. Збільшилася кількість міст і міського населення.
XVIII ст. було складним періодом у соціально-економічній історії України. Наприкінці XVIII ст. було скасовано автономію Української гетьманської держави. В 1783 р. її було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Козацькі полки перетворили на регулярні, старшина одержала російські військові ранги і дістала дворянські права. На Слобідській Україні козацьке самоврядування було ліквідовано ще раніше, в 1780 р. з’явилося Харківське намісництво. У 1775 р. остаточно зник­ла Запорізька Січ, на її землях виникла Новоросійська губернія.
Велике значення в розвитку економіки і соціально-політич­ному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровад­женню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну ви­сокосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи.
Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець.
Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст.
На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зроста-
ти землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін.
Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших.
У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було.
Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були.
Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати.
Проте такі заходи зустрічали різкий опір з боку селян і козаків, які ще добре пам’ятали події визвольної війни. Пам’ятала їх і старшина. Тому вона обирає інший шлях покріпачення: особиста свобода селянина визнається, але вони позбавляються права на землю й інше нерухоме майно. Все це тепер оголошується власністю феодала. Ця ідея, як правова норма, була внесена в «Права, по которым судится малороссийский народ» в середині XVIII ст. А в 1760 р. за гетьмана Розумовського його універсалом було заборонено селянам переходити на нові місця без дозволу власника маєтку, в якому вони жили. В 1765—1769 рр. було проведено генеральний (Рум’янцевсь­кий) опис населення. Остаточно права переходу селян Лівобережної України було позбавлено указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Відтоді селяни і формально стали кріпаками.
Щодо козаків, то з другої половини XVIII ст. царський уряд послідовно проводив політику ліквідації лівобережного козацтва, і після скасування автономії України в 1783 р. козацтво як стан було знищено. Вони зберегли особисту свободу, право володіння землею, але мусили сплачувати податки і відбувати повинності. За юридичним статусом вони наближалися до державних селян. При ліквідації козацтва їм була надана можливість перейти до міщанства, купецтва, ремісників.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.