лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Багата верхівка українських міст-патриціат усе більше стикалася з польськими феодалами.
У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін.
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.
Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина.
Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо.
Таким чином, у XVI — першій половині XVIІ ст., незважаючи на посилення феодальної експлуатації, чужоземне панування, від­сутність національної державності, почалося формування українського національного ринку.
Територіальний розподіл праці викликав розширення внутрішньої торгівлі. Збільшилася кількість торгів і ярмарок. Відомими українськими ярмарками були ярмарки у Львові, Ярославлі, Києві, Кам’янець-Подільському тощо. На них з’їжджалися купці з усієї України, Росії, Литви, Польщі, Молдавії, Туреччини тощо.
У містах виникала повсякденна торгівля на торгах і в крамницях.
Міцніли економічні зв’язки України і з зовнішнім світом — із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Торгівлі перешкоджали різні феодальні норми, шляхетська сваволя — привілеї купецьких братств, ремісничих цехів, примусове користування певними шля­хами й т. ін. Торговельні статути дуже обмежували діяльність іноземних купців. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і також завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток.
Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування панської Польщі, проти посилення соціального і національного гніту. Ця боротьба особливо посилилась у кінці XVI — першій половині XVIІ ст., коли в Україні одне за одним вибухали масові народні повстання — К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка, Острянина, Гуні (1637—1638 рр.).
У 1648 р. розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Визвольна війна українського народу проти пансько-шля­хетської Польщі 1648—1654 рр. закінчилася перемогою українського народу і возз’єднанням України з Росією. Україна здобула політичну автономію. Утворилася Українська козацька держава. За умовами Березневих статей 1654 р. Росія визнала козацький реєстр у 60 тис. чол. За козаками зберігалися всі привілеї, що вони одержали від польських королів. Вони мали право обирати гетьмана, право земельної власності й передачі її в спадщину, становий суд і т. д. Козацьке військо мало одержувати жалування. Україна зберігала свою адміністративно-територіальну систему, своє військо, суд, усі органи державної влади. За українськими містами, що мали магдебурзьке право, збереглися їхні права. Податки повинна була збирати місцева влада й передавати представникам російського уряду. Гетьман мав право приймати послів іноземних держав за винятком Польщі й Туреччини, але негайно мусив повідомляти про зміст посольської справи російському уряду.
У визвольній війні брали участь усі кола українського народу: селянство, козацтво, міщани, духовенство, середні й дрібні феодали. Проте найбільші вигоди від утворення Української козацької держави отримали українські феодали. Царський уряд під­твердив усі їхні права, що вони одержали від польських королів.
Унаслідок визвольної війни і возз’єднання України з Росією феодально-кріпосницький устрій в Україні був суттєво розхитаний, але не знищений. Магнатське землеволодіння в східній частині країни на деякий час зникло, тому що польських магнатів було вигнано. Значна частина середньої і дрібної шляхти була знищена або викинута хвилею народного повстання за межі Східної України і втратила свої землі. Те ж сталося і з католицьким духівництвом і його володіннями.
Частина земель перейшла на деякий час до рук селянства, частину захопила козацька старшина. В зв’язку з цим у Східній Україні феодально-кріпосницький гніт на деякий час послабішав. Сотні тисяч колишніх кріпаків «покозачились», тобто звільнились від кріпацтва і назвалися козаками. Хоча офіційний царський реєстр визнавав 60 тис. козаків, фактично їх було значно більше. Селяни реєстру не визнавали.
Козацька старшина і українська шляхта намагалися, вигнавши польських феодалів, зберегти й укріпити феодально-кріпосницькі відносини в Україні, зайняти місця польських феодалів. Вони зверталися до царського уряду з проханням пожалувати їм землі, що належали раніше польській шляхті. Але одержавши жалувані грамоти, не поспішали заявити на них свої права, бо боялися гніву козаків.
Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Україні склався новий адміністративно-територіальний устрій. Села об’єднувалися в сотні, сотні об’єднувалися в полк. На чолі сотні стояв сотник, полку — полковник. Адміністрація міст, що не мали магдебурзького права, підлягала владі сотенного «уряду». Після закінчення визвольної війни Лівобережна Україна і Київщина ввійшли до складу Росії. Її було поділено на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Переяславський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський.
Спочатку всі органи влади були виборними, але дуже скоро всю владу в свої руки забрав гетьман. Він призначав полковників і навіть сотників, які зосереджували в сотнях і полках військову, адміністративну, судову владу. Компетенція козацьких рад обмежувалася. Старшина об’єднувалася в привілейовану верству.
Послаблення феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли інтереси ні українських феодалів, ні російських кріпосників. Вони вважали таке становище в Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся друга половина XVIІ—XVIІІ ст. соціально-економічної історії Лівобережної України була повільним, але неухильним процесом відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої військової служби і з інших причин. Не було випадковістю і насильство. Старшина примушувала козаків прода­ти їм садибу, ґрунт і перетворювала козаків у посполитів-бідарів.
Багато було шляхів перетворення вільної людини у залежну. Козаки, як уже говорилося, розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них, посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової і сотенної старшини. Вони повинні були: утримувати розташовані в Україні царські війська і давати продовольство а іноді й фураж найманому гетьманському війську; заготовляти сіно і дрова для гетьманського двору; давати харчові продукти для гетьмана й т. ін.
Крім козаків і посполитих, існували й інші категорії селян, що були проміжними групами. Невелику групу складали бобровники, що вважалися козаками, але мусили відбувати повинність на користь Війська Запорізького — ловити бобрів. Існувала проміжна група стрільців, яка полювала на звіра і птахів. З часом і бобровники, і стрільці злилися з посполитами.
Невелику групу складали курінчики, які служили гетьману і старшині; значно багаточисельною була група протекціантів. Протекціантами були і козаки, і посполиті. Вони чи то за певну суму грошей, чи за якусь роботу на користь старшини звільнялися від повинностей на користь держави, тому гетьмани обмежували зростання кількості протекціантів. Протекціантство було зовсім знищено в 1751 р. за гетьмана К. Розумовського.
Велику групу становили підсусідки. Вони не мали власно-
го господарства і мешкали в чужих дворах. Підсусідків мали різні верстви населення: старшина, козаки, посполиті, купці, міщани тощо.
Поступово посполиті й частина козаків із різних причин втрачали свої господарства і перетворювались на залежних селян і кріпаків.
Розоряли козаків і посполитих також і війни, зокрема напади кримських татар, турків і т. ін.
У той же час зростало і міцніло феодальне землеволодіння козацької старшини, монастирів. Форми землеволодіння в цей час в Україні були різноманітні. Крім шляхетського і монастирського була особиста власність на землю козаків, селян, міщан. У більшості ця форма була поширена на півночі України — на Чернігівщині, Стародубщині, менше — на півдні, в степовій частині, на Полтавщині. Було спільне землеволодіння, «неділені» землі, проте ця форма землеволодіння в умовах розвитку товарно-грошо­вих відносин швидко занепадала.
На півдні існували села з общинним землеволодінням. Там було багато вільних земель. У XVII—XVIII ст. вони швидко заселялися, виникали нові села і селища. Козаки і посполиті таких сел об’єднувалися в громаду (общину), захоплювали землі й вважали їх власністю громади. Всі важливі питання в таких селах вирішувала громадська рада. Але і тут йшла соціальна диференціація, більш заможна частина громад намагалася звільнитися з-під общинної юрисдикції і закріпити землю у приватну власність.
З часів визвольної війни з’явилося рангове землеволодіння. Це було умовне землеволодіння. Старшина володіла таким маєтком, доки займала якусь посаду — ранг. Крім рангових володінь, були ще надання у «вічне» володіння; «до ласки військової», тобто до розпорядження вищої влади; на підтримку господарства.
Проте між цими володіннями великої різниці не було. Маєток, отриманий у «вічне» володіння, зовсім таким не був. Його могли відібрати, а одержаний «на ранг» або до наказу вищої влади міг стати спадковим. Тому старшина, монастирі та інші володільці земель домагалися того, щоб усі ці надання підтверджувалися наступними гетьманами і царем, і ніхто не мав би права їх відібрати. В 1687 р. при обранні на гетьманство Мазепи старшина домоглася того, що було внесено пункт, який обмежував владу гетьмана: гетьман не міг відбирати надані маєтки, стверджені царськими грамотами.
Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо.
На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. панщина ще не була головною формою експлуатації. Більш поширеними були чинш і данина продуктами. Форми експлуатації залежали від господарського розвитку тієї чи іншої місцевості, від економічного стану маєтку тощо.
Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих.
Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України.
У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче прий­мала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину.
Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з України. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо.
Уряд Росії був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2018 BPK Group.