лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна історія

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Відповіддю на посилення утисків, покріпачення були втечі. Якщо раніше козаки залюднювали південь Київщини, Брацлавщини, то в ХVI—ХVII ст. вони пішли далі на південь, і в другій половині ХVI ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію. Всі козаки мали рівні права в користуванні землею, у вирішенні важливих питань на радах, обиранні старшин. І хоча заможна верхівка, спираючись на свою економічну перевагу, мала великий вплив на все життя Січі, правовий стан рядового козацтва докорінно відрізнявся від стану поневоленого селянства. Існування козацтва революціонізувало останнє, наочно доводило, що без панів можна жити краще. Воно було своєрідним проломом у феодально-кріпосницькій системі й свідчило про зачатки розкладу феодально-кріпосницького устрою. Козаки були в багатьох випадках заспівувачами в багаточисельних селянських повстаннях в Україні. Крім того, вони охороняли південно-східні кордони України від спустошливих нападів кримських татар і самі здійснювали сміливі походи в турецько-татарські володіння.
Уряди Польщі й Литви, покріпачуючи селян, жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти покріпачення і передусім з запорізькими козаками. Щоб запобігти втечам і послабити вплив козацтва, в 1580 p. польським сеймом було навіть видано постанову про боротьбу зі «своєвільними людьми». Постанова давала право феодалам «ловити і на горло карати своєвільних людей», тобто втікачів.
Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринкові відносини втягувалися і селянські господарства. Це спричиняло соціальне розшарування селянства, появу значної кількості малоземельних і безземельних селян: загородників або городників, підсусідків, халупників, коморників. Загородники мали невеликі ділянки землі — загороди — і садибу; підсусідки не мали ні садиб, ні землі, жили в чужих дворах. Коморники мали тільки худобу і наймали під житло комори. Халупники володіли тільки садибою і хатою, халупою.
В цей же час зростав і прошарок заможного селянства. Замож­ні селяни накопичували гроші, займаючись торгівлею продукцією сільського господарства і промислів, використовували найману працю в своїх господарствах і таким чином нагромаджували кошти. Проте, треба сказати, панування феодальних відносин стримувало розшарування селян і розвиток буржуазних відносин, тому що і заможні селяни перебували під гнітом феодалів, які їх притісняли і грабували.
Швидше йшло розшарування серед козаків. Слід зазначити, що козацтво ніколи не було одноманітною в соціальному відношенні верствою. Козацтво було економічно нерівним з початку свого виникнення, тому що від феодалів тікали різні за своїм економічним станом люди: з одного боку, сільська і міська біднота, з другого, — селяни і ремісники, що володіли засобами виробництва і сподівалися знайти на нових місцях більш сприятливі умови для розвитку свого господарства. Втікачі забирали з собою все майно, худобу, навіть наймитів. На нових місцях, користуючись економічною неспроможністю голоти, заможні козаки експлуатували її у своїх господарствах. Багато документів свідчать про те, що в козаків мала місце експлуатація наймитів. Багаті козаки займали керівні посади в козацькому війську, з їхнього середовища виходила козацька старшина. Між голотою і багатими весь час ішла жорстока боротьба.
В ХVI — першій половині ХVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці — подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла. Цей процес проявився в розширенні старих і появі нових міст і містечок, кількість яких невпинно зростала. В кінці ХVI ст. на Поділлі нараховувалося 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок, у середині ХVII ст. відповід­но 111 і 150. Взагалі в Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок. Виникли такі міста, як Бердичів, Умань, Гайсін, Кролевець, Гадяч, Миргород, Фастів та ін. Безперервно зростала і кількість міського населення, хоча міста і містечка були невеличкими, по 100—300 будинків, і відрізнялись вони від сіл тим, що населення міст за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину та мало торги і ярмарки. Так, з 1552 по 1622 рр. населення Києва зросло майже в 3,6 раза, Житомира — майже в 2,5 раза, Вінниці — у 3 рази (за кількістю домів, що підлягали оподаткуванню). Міста були центрами ремесла і торгівлі. Серед них найбільш значними в Україні на той час були Київ і Львів. Великими ремісничими центрами були Ніжин, в якому 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5% дворів ремісників.
У середині ХVI ст. у Києві нараховувалось 20 ремісничих спеціальностей, у Львові — 28. Львів був великим містом. Наприкінці ХVI ст. тут мешкало 12344, а в 1650 p. — 33275 чол. У середині ХVII ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів. Широко відомі були вироби львівських майстрів: зброярів, ювелірів, слюсарів, ткачів, кравців тощо не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Ще в ХVI ст. Львів називали «школою ремісників». Тут вироблявся папір, відливались дзвони, гармати тощо.
Більшість українських міст була приватною власністю духовних і світських феодалів. Економічний розвиток міст супровод­жувався соціальним розшаруванням міського населення. Воно складалося з невеликої частини представників верхівки — патриціату, до якої належали багаті міщани, купці. Вони були міцно поєднані зі шляхтою, часто самі купували маєтки з кріпаками і здобували шляхетство.
Другою групою були середні купці, цехові майстри, заможне міщанство. Ця група була невдоволена засиллям міської верхівки і весь час вела з нею боротьбу.
Нарешті, третю групу, найбільш чисельну, становила міська біднота: незаможні ремісники, різні наймити, жебраки, селяни, що тільки називалися міщанами.
Ремесло розвивалося і в містах, і в селах. Усі селяни у вільний від землеробства час виготовляли вироби побутового призначення: полотно, сукно, плахти, килими, ковдри, рушники, хустки й т. ін. Цими продуктами вони часто сплачували натуральну ренту. Були в селі, крім цього, гончарі, шевці, кравці, колісники, бондарі, грабарі, чинбарі, лимарі тощо. Виготовляли вони продукцію як на замовника, так і на ринок і почали виступати як дрібні товаровиробники.
У містах і селах існували підприємства для переробки сільськогосподарської продукції на борошно, крупу, горілку, пиво. Це були водяні млини, вітряки, гуральні, броварні.
У фільварках виникають рудні (виробництво заліза), поташні, на продукцію яких попит весь час зростав у зв’язку з тим, що поташ застосовували у виробництві скла, мила, при фарбуванні й вибілюванні тканин тощо; селітряні варниці, соляні жупи. На цих підприємствах уже був певний поділ праці, працювали тут і вільнонаймані робітники, як правило, майстер і робітники-спеціаліс­ти, і залежні селяни, які відбували тут феодальні повинності. Це були зародки мануфактурної, капіталістичної промисловості.
Наприкінці ХVI — в першій половині ХVII ст. ремісники май­же всіх українських міст були об’єднані в цехи за професіональною ознакою.
Об’єднання ремісників за професіональною ознакою не були новиною для України. Вони виникли ще в ранній період існування міст, в ХІ—ХІІ ст. Їхнє виникнення було викликане необхідністю, головним чином, захисту своїх економічних інтересів від зазіхань з боку феодалів. У той час ринок ще був обмеженим, приплив ремісників у міста відбувався повільно і тому конкуренції між ремісниками майже не було. Тому і потреби в суворій всебічній регламентації виробництва і збуту ремісничих виробів також не було. В ХVI—ХVIІ ст. становище істотно змінюється. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини, відбувається розширення і поглиблення внутрішнього ринку. Від роботи на замовлення ремісники переходять до роботи на ринок. Це викликає прагнення цехових майстрів установити свою монополію у виробництві й збуті продукції, ліквідувати можливість як внутрішньоцехової, так і позацехової конкуренції. В ХV—ХVІ ст. з’являються цехові статути, що всебічно регламентували всі сторони виробництва і збуту продукції й узагалі всього життя членів цеху. Регламентувалася кількість підмайстрів і учнів у майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, строки учнівства, розмір плати підмайстрів і учнів тощо. Разом із цим почали всіляко обмежувати вступ до цеху нових членів, збільшували строки учнівства, вступні внески. При цьому кандидат у майстри мав бути громадянином міста, володіти в місті нерухомим майном. Підвищувалися вимоги до майстерштюків-виробів, що свідчили про майстерність кандидата у майстри. Нарешті, і це надзвичайно важливо, увагу цехових статутів було скеровано на безумовну заборону позацехового ремесла. Як правило, майстрами могли стати тільки сини або родичі майстрів. Цехові майстри, таким чином, вживають усіх заходів до того, щоб перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації.
Об’єктивно цехова регламентація ставала на перешкоді розвитку цехового ремесла, сковувала розвиток продуктивних сил. Проте цехові статути не могли затримати процес подальшого поглиблення розподілу праці, ріст ремесла і розвиток капіталістичних відносин у промисловому виробництві.
Перш за все, незважаючи на всю регламентацію, серед цехових майстрів ніколи не було майнової рівності. З регістру про стягування податків з ткачів м. Кам’янця (1578 p.) видно, що з 8 ткачів п’ятеро платили по одному флоріну, а троє бідних — по 25 грошей. Ця економічна нерівність зі зростанням роботи на ринок збільшувалася, в цехах з’являється поділ на «чорних» майстрів, що виконували просту, чорну роботу, і на привілейованих.
По-друге, загострюється боротьба між окремими цехами, що були пов’язані єдиним процесом виробництва. Так, наприклад, львівські шевці, сировину яким раніше постачали кушніри, почали в першій половині ХVII ст. домагатися права самим обробляти шкіри або купувати їх на стороні, тобто силкувалися утискувати кушнірів,  поставити їх в залежність від себе.
По-третє, що особливо важливо, багато хто з майстрів, нехтуючи цеховими правилами, з метою розширення виробництва збільшували кількість підмайстрів і учнів, запаси сировини.
Таким чином, цехи не могли уникнути впливу нових економічних умов, загальної тенденції господарського життя суспільства — зростання виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, розширення ринку. В XVI—ХVІІ ст. усередині цехів з’явля­ються ознаки, що свідчили про початок розкладу цехової організації.
Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Львові становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба.
У боротьбі з партачами цехи спиралися на міську владу, а також досить часто вдавалися до прямого насильства. Нападали із зброєю в руках на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли з міста. В першій половині ХVІІ ст. були зареєстровані випадки, коли озброєні ватаги львівських цехових майстрів нападали на дома партачів у передмісті, забирали готові вироби, знищували інструмент. Через цехові заборони партачі були позбавлені можливості вільно продавати свої вироби в місті, за браком коштів не могли їх вивозити на далекі ринки і тому змушені були звертатися до посередників—скупників, купців. Скупники були знайомі з ринком і його потребами. Спочатку вони тільки скуповували продукцію у партачів, потім, добре знаючись на потребах ринку, робили замовлення на виготовлення тієї чи іншої продукції і таким чином відривали виробника від ринку збуту. Згодом скупники починають платити ремісникам потрібною їм сировиною, інструментами. Так відривають їх і від ринку сировини і остаточно ставлять в залежність від себе, підкоряють собі. Фактично ремісник стає най­маним робітником, що працює в себе вдома на капіталіста. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упровад­жується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.
Отже, цехове ремесло в Україні в ХVІ—ХVІІ ст. починає розкладатися. Купці-скупники, а в окремих випадках розбагатілі цехові майстри починають перетворюватися на капіталістів-підпри­ємців, а позацехові, а інколи і цехові ремісники, підмайстри — в найманих робітників.
На завершення треба сказати, що розвиток ремесла і зарод­ження мануфактурного виробництва в Україні стримувалося жорстоким національним гнітом і гонінням православ’я, що посилилося в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Намагаючись перетворити українські міста у свої опорні пункти, польський уряд всіляко сприяв укріпленню в них позицій польських і німецьких купців і ремісників католицького віросповідання. Іноземна міська верхівка за допомоги уряду і церкви всіляко утискувала українських міщан — «схизматиків», перешкоджала їм займатися ремеслом і торгівлею, усувала від участі в міському самоврядуванні. В деякі цехи українців не приймали або не давали їм звання майстра, учням забороняли стати підмайстрами, примушували жити в окремих кварталах («Руська» вулиця). Наслідком такої політики було те, що в деяких цехах у Львові вже на початку ХVІІ ст. українців узагалі не було, а там, де були, їх виключали з цеху з будь-якого приводу і нових майстрів і учнів—українців не прий­мали. Львівські міщани скаржилися, що пригнічені поляками «ярмом над єгіпетськую неволю … же нас лечь без меча, але горей ніж мечем з потомств вигубляют, заборонивши нам пожитков і ремесл, обходов вшеляких».

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2018 BPK Group.