лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економіка аграрних підприємств

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Тема 17. ЦІНИ НА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКУ
ПРОДУКЦІЮ
17.1. Ціна в ринковій економіці
і характеристика її видів

Ціноутворення і ціни — одна з найскладніших проблем, в якій перехрещуються більшість економічних, соціальних і політичних проблем держави. Ціна — це перетворена форма вартості, її грошовий вираз. Згідно з теорією трудової вартості остання визначається витратами суспільно-необхідного робочого часу на виробництво товару. В процесі міжгалузевої конкуренції капіталів вартість перетворюється на ціну виробництва, що забезпечує середню норму прибутку на авансований капітал. У цих умовах дія закону вартості проявляється через коливання ринкових цін навколо ціни виробництва, тому динаміка руху останньої на національних ринках справляє визначальний вплив на динаміку ринкових цін.
Ринкова ціна — це домінуюча на ринку у відповідному часо­вому відрізку ціна на товар (послуги, роботи), що виплачується за нього в процесі купівлі-продажу незалежно від індивідуальних витрат виробників на його виробництво і реалізацію. В макроекономічному плані ціна розглядається як найважливіший стратегічний критерій, що характеризує кон’юнктуру ринку, оскільки, з одного боку, вона впливає на її стан, а з іншого — є результатом її розвитку. Адже динаміка руху ціни пов’язана із змінами в якості й обсязі виробництва товару та пропозиції його на ринку, з платоспроможністю споживачів і рівнем споживання ними даного товару, обсягом товарних запасів, із загальним економічним станом підприємств тощо.
Зміна ціни відбувається під дією низки ціноутворювальних факторів. У ринковій економіці найважливішими серед них є суспільна ціна виробництва, співвідношення попиту і пропозиції, темпи інфляції і купівельна спроможність грошей, ступінь державного адміністративного й економічного регулювання цін, стан цінової й нецінової конкуренції, ступінь монополізації вироб­ництва. Крім названих, на рівень цін впливають й такі ціно-
утворювальні фактори, які діють лише на окремих етапах розвитку товарно-грошових відносин, як наприклад, умови поставок товару, взаємовідносини між продавцем і покупцем, спосіб руху продукції від виробника до споживача (нульовий рівень, коли про­дукція реалізується виробником через власну торговельну мережу, однорівневий — через посередника роздрібного торговця, дво­рівневий — через оптового і роздрібного торговця, трирівневий — коли продукція реалізується трьома посередниками — оптовим, дрібнооптовим і роздрібним), а також франкування ціни, тобто включення до її складу на певних умовах витрат на страхування і доставку товару. На внутрішньому вітчизняному ринку прийнято розрізняти ціни «франко-станція відправлення» і «франко-стан­ція призначення». В першому випадку витрати на доставку продукції від станції відправлення до місця призначення бере на себе покупець товару, а в другому — виробник продукції чи постачальницька фірма.
На динаміку цін впливає і співвідношення валютних курсів різних країн, хоч першоосновою такого співвідношення є співвідношення купівельної спроможності національних грошей. Це пояснюється відокремленістю до відомого ступеня національних економік від зовнішньоекономічної сфери, найважливішою складовою якої є світова торгівля. Механізм впливу цього фактора проявляється в тому, що при підвищенні курсу національної валюти імпортер повинен заплатити за товар певної країни у своїй валюті більше грошей, ніж він платив раніше. В результаті знижується конкурентоспроможність товарів країни, що здійснила ревальвацію своїх грошей. Водночас країни, що девальвують національну валюту, підвищують конкурентоспроможність своїх товарів, оскільки імпортер за таких умов платитиме за них своєю валютою менше, ніж раніше. Іншими словами, якщо при ревальвації грошей, по суті, має місце підвищення цін на національні товари, при девальвації — навпаки, їх зниження.
У ринковій економіці функціонують кілька видів ринкових цін. Головними з них є оптові й роздрібні ціни, що можуть набувати різної форми залежно від умов їх застосування в процесі купівлі-продажу. Оптові — це такі ціни, за якими підприємства реалізують свою продукцію великими партіями всім категоріям споживачів, крім населення. Роздрібні — це ціни, за якими населення купує товари в роздрібній торгівлі для задоволення власних потреб. Якщо товари купуються з одночасною виплатою (перерахунком) грошей, роздрібні й оптові ціни набувають форму готівкових, а якщо з відстроченням виплати — то кредитних. У випадках, коли ціна визначається як готівкова, але покупець через відсутність у нього готівки бере товар у кредит, він виплачує власнику товару процент на рівні фактичної банківської процентної ставки за весь період відстрочення платежу, визначеного за домовленістю сторін.
Оптові і роздрібні ціни мають притаманну їм структуру, що безпосередньо відбиваються на рівні цих цін. Загальна структура ціни показана на рис. 17.1.

Рис. 17.1. Основні структурні елементи ціни
При укладанні контракту передбачувану в ньому оптову ціну на товар з наперед зумовленими якісними характеристиками називають базовою. Вона стає фактичною ціною за поставлений товар тоді, коли передбачені в контракті умови обопільно виконані продавцем і покупцем. В іншому разі базова ціна використовується як вихідна в переговорах між сторонами при визначенні фактичної ціни товару відповідно до змінених споживчих властивостей його.
Фактичні ціни за контрактами називають цінами фактичних угод. Вони публікуються в спеціальних довідниках (прейскурантах) і розглядаються як надзвичайно важлива інформація для підприємців, оскільки використовується ними при обґрунтуванні базових цін у процесі укладання нових контрактів. Крім зазначеної ціни, в країнах Заходу регулярно публікуються ціни аукціонів і тор­гів, біржові котировки, а також ціни пропозиції великих фірм-ви­робників, рівень яких зазначається в оферті (пропозиції) цих фірм.
Біржові котирування — це ціни за контрактами купівлі-продажу, що укладаються на товар стандартної якості в офіційні часи роботи біржі протягом дня.
Розрізняють також трансфертні ціни, що обслуговують операції між монополією та її філіалами. На підставі цих цін визначається внутрішньофірмовий товарооборот.
У ринковій економіці використовується і таке поняття, як конкурентна ціна. Вона формується за умови, коли один і той же товар виробляється багатьма товаровиробниками. Конкурентна — це така ціна, за якою продають свій товар головні товаровиробники-конкуренти. Тому кожне підприємство, що виробляє ідентичний товар, встановлюючи на нього ціну, повинне обов’язково враховувати конкурентну ціну і тим самим визначати свою стратегічну лінію поведінки на ринку. Якщо товар підприємства за своєю якістю не поступається товарам провідних товаровиробників-конкурентів, знизивши ціну на нього порівняно з конкурентною ціною, воно може розраховувати на розширення своєї ніші в ринку. Якщо ж за цих самих умов підприємство підвищить ціну, за насиченого ринку це неминуче призведе до втрати підприємством своєї позиції на ньому (рис. 17.2), а отже, і до погіршення свого економічного стану. Підприємство може встановити вищу ціну на свій товар порівняно з конкурентами за умови, що воно уже має надійний сегмент ринку і пропонує споживачам товар з кращими якісними характеристиками.

Рис. 17.2. Залежність частки підприємства в ринку від співвідношення
ціни підприємства з конкурентною ціною; Кр — коефіцієнт цінового
співвідношення, що визначається діленням ціни підприємства
на конкурентну ціну
Слід пам’ятати, що при встановленні ціни підприємство обо­в’язково враховує витрати на виробництво одиниці продукції. Чим вони менші, тим вища, за інших однакових умов, цінова конкурентоспроможність товару, отже, тим більше підприємство може знизити свою ціну порівняно з конкуруючою ціною з метою реалізації стратегії проникнення на ринок.
Істотною особливістю сільського господарства і ринку сільськогосподарських товарів є те, що тут діє рентний принцип ціноут­ворення, пов’язаний з обмеженістю землі як природного ресурсу і, насамперед, її найбільш родючих ділянок. Тому аграрні підприємства, які мають кращі й середні за родючістю землі, реалізуючи свою продукцію за ринковими цінами, що склалися під дією попиту і пропозиції та інших ціноутворювальних факторів, одержують, крім «нормального прибутку», диференціальну ренту І. Водночас підприємства з відносно гіршими землями за середнього рівня господарювання одержують лише «нормальний» дохід (прибуток) як різницю між ринковою ціною на продукцію і витратами на її виробництво.
Підприємства, які через суб’єктивні причини виробляють про­дукцію з високою собівартістю, що перевищує ринкову ціну, зазнають збитків від її реалізації (рис. 17.3). Щоб одержати прибуток, вони, звичайно, можуть підвищити ціну, але найімовірніше, що така продукція буде проігнорована споживачами.

Рис. 17.3. Розмір і структура доходів аграрних підприємств,
що використовують різні за родючістю землі
На рис. 17.3 виробничі витрати на виробництво продукції на кращих (І),середніх (ІІ) і гірших (III) за родючістю землях, позначені як ВВ; ДР — диференціальна рента І; НП — «нормальний» прибуток, що створюється на гірших землях за середнього рівня господарювання; З — збиток, що зазнають підприємства, в яких виробничі витрати перевищують ринкову ціну. Тому таким підприємствам потрібно відмовитися від виробництва збиткової продукції, змінивши свій профіль діяльності, або ж вжити кардинальних заходів щодо скорочення витрат на одиницю продукції.
Особливістю ціноутворення і цін на сільськогосподарську про­дукцію є те, що по більшості її видів проявляється сезонне коливання цін. Зокрема, на зерно, соняшник, овочі, баштанні ціни істотно знижуються під час масового збору врожаю і в початковий після збирання період. В подальшому ціни починають зростати і нерідко досягають свого максимуму з наближенням наступного збирального сезону (зерно, соняшник). На окремі види тваринницької продукції, наприклад молоко, яйця, сезонне коливання цін пов’язане зі зміною обсягу виробництва і пропозиції продукції протягом року. Скажімо, з настанням осені зменшується надій на корову і знижується несучість кур, а отже, зменшується пропозиція молока і яєць на аграрному ринку, і як наслідок — зростають ціни на ці види продукції. З настанням весни і в літню пору, коли зростає продуктивність тварин, ціни на дану продукцію знижуються.
Наявність такої обставини вимагає прийняття спеціальних організаційно-економічних заходів на макро- і мікрорівнях з метою зменшення сезонного коливання цін, від якого часто потерпають аграрні підприємства. В подальшому ми ще повернемося до цієї проблеми.
Нині на деякі товари, в тому числі сільськогосподарського походження, встановлюються високі, так звані психологічні ціни, розраховані лише на окремі категорії покупців, які готові купити цей дорогий товар виключно за його унікальні властивості, престижність. За такими цінами реалізується, наприклад, сільськогосподарська продукція, вироблена альтернативним сільським господарством без застосування мінеральних добрив, стимуляторів і пестицидів. Рівень психологічних цін на згадану продукцію в 2 рази і більше перевищує звичайні ціни. При їх встановленні необхідно досконально вивчити ринок, урахувати купівельну спроможність та інтереси споживачів, фактичні витрати підприємства на виробництво такої продукції з тим, щоб, з одного боку, ціна не була низькою для виробника, тобто такою, що не приносить йому прийнятної норми прибутку, а з іншого, щоб вона не була надто високою і через це не гальмувала збут продукції.
У країнах з розвинутою ринковою економікою існують підтримуючі ціни на сільськогосподарську продукцію. Детально про них йтиметься в темі 24. Тут лише зазначимо, що підтримуючі — це такі ціни, що встановлюються державою для досягнення паритетності сільського господарства з галузями промисловості, а також для забезпечення нормального рівня доходності фермам із середнім і вищим за середнього рівнем господарювання в роки з несприятливою ринковою кон’юнктурою.
Існують також світові ціни на товари, в тому числі й сільськогосподарського походження. Світові ціни — це ціни угод на великі партії товарів, укладених в основних центрах світової тор­гівлі на умовах платежу у вільноконвертованій валюті. Слід розрізняти поняття світової ціни і цін міжнародного ринку. На такому ринку домінуючою є світова ціна, проте тут існують і ціни окремих країн-експортерів, ціни бірж і аукціонів, ціни окремих відомих фірм, але всі вони встановлюються з орієнтацією на світові ціни.
Ціна в ринковій економіці є важливим регулятором її розвитку. Для виробників і споживачів вона — це той орієнтир, який дає змогу їм приймати правильні рішення: що саме виробляти, коли виробляти і скільки, що і скільки купувати. Скажімо, зростання ціни стимулює виробника збільшувати виробництво товару, задовольняючи тим самим зростаючий попит споживачів. Якщо кількість споживачів, які хочуть і можуть купити цей товар за підвищеною ціною, стабілізується, настає рівновага на ринку між попитом і пропозицією. Ціна в даному випадку виконала стимулюючу і синхронізуючу функції. Водночас у процесі своїх динамічних змін ціна виконує і сигнальну функцію, оскільки орієнтує товаровиробників на ефективний перерозподіл ресурсів між видами виробництв. Якщо, наприклад, спостерігається тенденція до зниження ціни на свинину і підвищення на яловичину, це є сиг­налом того, що частину ресурсів із свинарства економічно ви-
правдано направити на прискорений розвиток скотарства і тим самим досягти більшої економічної вигоди.
Таким чином, в умовах ринку виробники проявляють виправданий раціоналізм, намагаючись виробляти такі товари, які можуть принести їм у даних умовах максимальну економічну вигоду. Зрозуміло, що вони ніколи не вироблятимуть продукт, на який немає попиту або якщо його ціна не забезпечує достатнього з точки зору виробника рівня доходності. Водночас раціоналізм покупців виявляється в тому, що вони купують товар того продавця, який пропонує нижчу ціну за аналогічний товар або ж ту саму ціну, але за умови його кращої якості. Таке діалектичне протиріччя між інтересами виробників і споживачів стимулює ви­робництво в напрямі збільшення випуску потрібних і якісних товарів з одночасним забезпеченням економічно необхідного рівня доходності. Як бачимо, ринкова ціна, по суті, є якісним показником ефективності, одним з вирішальних факторів, що впливає на прий­няття управлінських рішень при виборі структури (асортименту) виробництва продукції й встановленні обсягу її виробництва.
Ціни в умовах ринку повинні бути адаптивними, тобто оперативно реагувати на зміни в попиті й пропозиції, конкурентному середовищі, у витратах самих виробників. Адаптація може здійснюватися різними способами залежно від конкретної ситуації, що склалася на ринку: встановленням різних надбавок і знижок, зниженням або підвищенням рівня ціни, виплатою компенсацій тощо. Наприклад, фірми країн Заходу застосовують знижки до ціни на несезонні товари, дилерські знижки для посередників зі збуту продукції, вибіркові знижки, що надаються лише окремим категоріям покупців, у замовленнях яких заінтересований продавець (виробник), знижки за повернення раніше купленого товару, експортні знижки тощо. В економічному виграші перебувають під­приємства, які за інших однакових умов досконало використовують адаптивний механізм цін на товари власного виробництва.
17.2. Цінова конкуренція
і цінова конкурентоспроможність

В умовах ринкової економіки суб’єкти підприємницької діяльності наділені правом самостійного визначення ціни на продук­цію, яку вони виробляють. Наявність цього права зумовлює виникнення цінової конкуренції між виробниками. Кожен з них намагається продати вироблений товар, зберегти, а за можливості і розширити свою нішу в ринку і тим самим зміцнити на ньому своє становище. Це намагання реалізується підприємствами за дво­ма напрямами:

  • раціональним використанням факторів нецінової конкуренції, насамперед підвищенням якості продукції (див. тему 18);
  • регулюванням рівня цін на товари власного виробництва.

Якщо товар виробника не має кращих властивостей порівняно з ідентичним товаром конкурентів, у цьому разі боротьба за ринок збуту зосереджується на ціні. Підприємство-виробник може знизити її рівень порівняно з конкурентною ціною і завдяки цьому, як нам уже відомо, досягти переваг над своїми конкурентами. Адже чим нижча ціна, тим вищий, за інших однакових умов, попит на продукцію, тим більше виробник може її реалізувати. І якщо ціновий попит на даний товар еластичний, підприємство за рахунок додаткового доходу від розширення обсягу продажу з надлишком компенсує втрати від зниження ціни. Аналогічний ефект досягається на продукцію з нееластичним ціновим попитом в умовах її дефіциту.
Як бачимо, цінова конкуренція проявляється в намаганні товаровиробників використати ціну як важіль утримання і зміцнення своєї позиції на ринку. Проте, знижуючи ціну для завоювання ринку збуту, товаровиробник повинен обов’язково брати до уваги такі обставини. По-перше, зниження ціни не повинне бути надто великим, оскільки це може спричинити зворотну психологічну реакцію покупців — вони можуть перестати купувати цей товар, боячись, що його низька ціна зумовлена низькою якістю. Ін­шими словами, товаровиробнику слід пам’ятати, що ціна сприй­мається покупцями і як акумульований показник якості товару, а тому її зниження не повинне спричиняти підозру споживачів щодо низьких його споживчих властивостей.
По-друге, завдяки зниженню ціни товаровиробником досягаються тимчасові переваги над конкурентами, оскільки останні спроможні легко скопіювати цей захід, також знизивши ціну на свої товари. Тим самим вони позбавляють такого товаровиробника мож­ливості збільшувати збут свого товару за рахунок цінового фактора. Проте товаровиробник може на цьому не спинитися і прийняти рішення про подальше зниження ціни. Такий захід нерідко зумовлює аналогічні дії конкурентів. Це призводить до виникнення так званих «цінових воєн», які стають причиною одержання конкурентами низьких прибутків і навіть збитків. Тут слід зауважити, що такі війни можуть виникати тоді, коли кількість виробників-кон­курентів одного і того ж товару невелика, а покупці добре поінфор­мовані про схожість цього товару за споживчими властивостями.
По-третє, в умовах цінової конкуренції зміцнюють своє становище на ринку ті підприємства, які виробляють товари з високою ціновою конкурентоспроможністю, під якою розуміють ступінь можливого зниження товаровиробником ціни на свій товар порівняно з ринковою ціною, за якого забезпечується беззбитковість його виробництва.
Цінову конкурентоспроможність (ЦК) визначають за формулою:
ЦК = (Ц – ПС) : Ц,
де Ц — ціна продажу 1 ц продукції; ПС — повна собівартість 1 ц продукції (виробнича собівартість плюс витрати на реалізацію продукції). Неважко помітити, що дана формула є частковою модифікацією формули рентабельності продажу.
Вищу цінову конкурентоспроможність мають підприємства, які економічно спроможні продавати свою продукцію за цінами, нижчими від мінімальної ціни конкурентів, і одержувати при цьому прибуток. Мінімальна ціна — це індивідуальна ціна, що формується на кожному підприємстві, за якої воно отримує нульовий прибуток. Отже, вона визначається витратами на виробництво одиниці товару, понесеними тим чи іншим товаровиробником.
Якщо фактична ціна реалізації буде нижчою за мінімальну, підприємство зазнаватиме збиток, а якщо вищою — одержуватиме прибуток. Отже, чим нижча собівартість виробництва продукції, тим меншою буде її мінімальна ціна порівняно з мінімальною ціною підприємств, собівартість продукції яких є вищою, і навпаки. Наприклад, у підприємства собівартість 1 т гречки становить 270 грн, а в найближчих конкурентів — 320 грн за ринкової ціни 1 т при її реалізації для переробки на крупу — 540 грн. Це означає, що мінімальна ціна на гречку для даного підприємства на 50 грн менша, ніж для конкурентів (320 – 270). Для завоювання місцевого ринку збуту підприємство може знизити ціну на гречку на 270 грн за 1 т (540 – 270) і не одержувати при цьому збитків, тимчасом як конкуренти — лише на 220 грн (540 – 320). Зрозуміло, що підприємство має вищу цінову конкурентоспроможність за даним видом продукції, ніж інші товаровиробники. Її рівень становить 50 % [(540 – 270) :540] · 100, тоді як у конкурентів лише — 40,7 %. Одержаний результат означає, що підприємство для завоювання місцевого ринку збуту має економічну можливість знизити ціну на гречку проти рівня ринкової ціни на 50 % і не зазнавати при цьому збитків, тимчасом як конкуренти можуть допустити таке зниження лише на 40,7 %. Якщо конкуренти перейдуть цю межу, виробництво даного виду продукції в них буде збитковим.
Наведені міркування дають також підстави для висновку, що показник ступеня цінової конкурентоспроможності товару є прямим відображенням рівня ефективності його виробництва, а тому повинен всебічно аналізуватися і широко використовуватися менеджерами при її аналізі й обґрунтуванні управлінських рішень.
На цінову конкурентоспроможність товару впливають два фак­тори: ціна реалізації і повна собівартість центнера продукції. Для кількісного визначення впливу цих факторів на даний показ­ник можна скористатися індексним методом:

де індекси — 1 і 0 вказують відповідно на звітний і базовий роки.
Ліва частина формули відображає загальний індекс цінової конкурентоспроможності продукції. Якщо від чисельника цього індексу відняти його знаменник, то одержимо зміну цінової конкурентоспроможності у звітному році порівняно з базовим. Наприклад, якщо у звітному році ступінь цінової конкурентоспроможності становив 0,56 (або 56 %), а в базовому — 0,38 (або 38 %), то зміна цього показника дорівнюватиме 0,18, тобто 18 п.п. (0,56 – 0,38). Іншими словами, рентабельність продажу зросла на 18 процентних пунктів.
Перший частковий індекс фіксує вплив на цінову конкурентоспроможність ціни продажу, а другий — повної собівартості про­дукції. Різниця між чисельником і знаменником кожного з цих часткових індексів вказує на абсолютний вплив досліджуваних факторів на зміну цінової конкурентоспроможності у звітному році порівняно з базовим. Сума вказаних різниць повинна дорівнювати загальній зміні цінової конкурентоспроможності. Якщо, скажімо, чисельник першого часткового індексу дорівнює 0,56, а знаменник — 0,5, а другого — відповідно 0,5 і 0,38, то різниця між ними становитиме 0,06 і 0,12, — а сума цих різниць — 0,18, тобто збігається із загальною зміною цінової конкурентоспроможності.
Для підприємства важливо, що загальний індекс цінової конкурентоспроможності був більшим за одиницю, оскільки це свід­чить про зміцнення позиції підприємства на ринку. Якщо різниця між чисельником і знаменником першого часткового індексу має позитивне значення, то це вказує на підвищення цінової конкурентоспроможності продукції за рахунок цінового фактора. У нашому прикладі ця різниця становить 0,06 і означає, що цінова конкурентоспроможність зросла завдяки підвищенню ціни реалізації на 6 п.п. Аналогічно здійснюється оцінка і за другим частковим індексом. Одержаний результат 0,12 означає, що за рахунок зниження повної собівартості центнера продукції її цінова конкурентоспроможність (рентабельність продажу) зросла на 12 п.п. За умови, що різниця між чисельником і знаменником будь-якого часткового індексу має від’ємне значення, це свідчитиме, що даний фактор знизив цінову конкурентоспроможність продукції на величину вказаної різниці.
Цінова еластичність товару змінюється під впливом сезонного зростання (зниження) цін. В сільському господарстві така зміна характерна для багатьох видів сільськогосподарської продукції, але на сучасному етапі найбільш рельєфно вона проявляється в молочному скотарстві і промисловому яєчному птахівництві. Ска­жімо, з настанням осені продуктивність птиці знижується, що призводить до зменшення пропозиції яєць і як наслідок — до підвищення ціни на них. Тут закономірно виникає питання: наскільки птахофабрики можуть підвищити ціну на яйця, щоб з цієї причини не допустити затоварювання даним видом продукції на місцевому ринку?
Для того щоб дати відповідь на таке запитання, необхідно здійснити прогноз сезонного зменшення обсягу виробництва яєць на птахофабриці в осінній період на основі досвіду минулих років, а також здійснити маркетингове дослідження ринку з метою збору інформації для визначення коефіцієнта еластичності цінового попиту на яйця. Маючи ці дані, можна за допомогою формули визначення вказаного коефіцієнта розрахувати, на яку величину знизиться попит при зростанні ціни до певного рівня. Ціну можна підвищувати доти, доки попит скоротиться на величину меншу або однакову з очікуваним обсягом сезонного змен­шення виробництва яєць. Викладене запишемо у формалізованому вигляді:

де Е — коефіцієнт еластичності цінового попиту; Зп — зміна величини попиту на продукцію (яйця) у натуральних одиницях виміру; Пп — початковий обсяг попиту (продажу продукції); Зц — зміна ціни в абсолютному виразі, грн; Пц — початкова ціна на продукцію.
В даній формулі невідомою залишається лише величина Зп, що вказує, на скільки зміниться величина попиту за відомого зростання ціни. Для її визначення потрібно здійснити необхідні математичні перетворення. В результаті одержимо:

Одержаний результат порівнюють з прогнозом сезонного зменшення виробництва яєць і здійснюють відповідні висновки.
17.3. Ціноутворення і ціни на сучасному етапі
розвитку ринкової економіки

В умовах планово-централізованої економіки ціноутворення розглядалося як найважливіша функція держави. Реалізація цієї функції на практиці зводилася до централізованого встановлення відповідними державними органами рівнів цін і тарифів на всі види промислової і сільськогосподарської продукції. Товаровиробники не мали права самостійно встановлювати ціни на вироб­лену ними продукцію (роботи, послуги) і вибирати канали її реалізації, а тому аграрні підприємства не цікавила кон’юнктура ринку на кінцеву продукцію.
Методологія ціноутворення ґрунтувалася на визначенні за відповідними природними зонами необхідних (як правило, серед­ніх) витрат на виробництво продукції сільського господарства і додаванням до них певної суми прибутку, що виділялася централізовано, виходячи з можливостей бюджету й суб’єктивної оцінки достатності цієї суми для нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. Інші фактори ціноутворення скільки-небудь відчутної ролі при встановленні цін не відігравали.
Найістотнішим недоліком централізованої системи ціноутворення, сформованої в умовах екстенсивного розвитку економіки, було те, що встановлювані зверху жорстко фіксовані ціни неспроможні були виконувати роль важливого економічного важеля розвитку народного господарства, оскільки їх функції були зведені переважно до виконання обліково-розрахункових операцій. Ціни не справляли регулюючого впливу на збалансування попиту і пропозиції, вкрай недостатньо стимулювали підвищення якості продукції й прискорення впровадження досягнень НТП у виробництво, не відображали за багатьма видами продукції суспільно необхідних витрат на її виробництво, не враховували пов­ною мірою споживчих характеристик товарів.
Централізоване встановлення цін і тарифів відсторонювало спо­живачів від процесу ціноутворення і цим породжувало ціновий диктат виробників, особливо монополізованих, знижувало вимоги до них щодо забезпечення необхідної якості продукції. Орієнтація на відшкодування індивідуальних витрат при встановленні цін на ряд видів продукції дозволяла багатьом підприємствам одержувати прибутки навіть в умовах низькоефективного ведення виробництва і безгосподарності. Негативним було й те, що система вітчизняних цін формувалася без урахування рівня і динаміки світових цін.
З переходом до ринкової економіки постало завдання докорінної перебудови механізму ціноутворення, відмови від усталених стереотипів, коли теорія і практика спиралися на затратну концепцію цін відтворювального рівня. За роки перехідного періоду була прийнята низка нормативних актів на впровадження нової ідеології формування цін. Їх рівень спочатку на промислову продукцію (ресурси) для сільськогосподарських товаровиробників, на сервісні послуги, а пізніше і на продукцію сільського господарства перестав бути контрольованим державою. Був здійснений перехід до лібералізованого ціноутворення, а це означає, що на території України стали діяти єдині ціни на сільськогосподарську продукцію без їх зональної диференціації, як це було в умовах планово-централізованої економіки.
Держава спочатку зменшувала державне замовлення на закупівлю окремих видів сільськогосподарської продукції для задоволення загальнодержавних потреб, а потім повністю відмовилася від держконтрактів, які гарантували аграрним підприємствам вигідну ціну реалізації. На жаль, у процесі такої лібералізації ціноутворення держава повністю втратила контроль над цінами всіх сфер АПК. Процес зростання цін став некерованим. Але якщо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і продовольство стримувалося низьким платоспроможним попитом населення, то зростання цін на промислову продукцію для потреб села відбувалося нестримно. Високий рівень монополізації підприємств І сфери АПК давав їм можливість вершити ціновий диктат, оскільки відповідних антимонопольних заходів прийнято не було.
Водночас не можна не брати до уваги і високий ступінь монополізації переробних і заготівельних підприємств. Завдя­ки такому становищу вони спроможні вершити ціновий диктат на ті види продукції , які через свої технологічні властивості не можуть бути збереженими і переробленими аграрними підприємствами. В цих умовах аграрні підприємства як носії пропозиції через свою розосередженість і прив’язаність до певних сировинних зон справляють не досить істотний вплив на формування цін за багатьма видами продукції, що негативно відбивається на стані їх економіки. Рух ціни за таких обставин може підпорядковуватися не стільки співвідношенню між попитом і пропозицією, скільки ступеню монополізації виробництва в технологічно зв’язаних із сільським господарством галузях АПК.
Негативні процеси в ціноутворенні посилювалися високими темпами інфляції. В результаті дії розглянутих чинників наростав розрив між темпами підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і на продукцію промисловості та виробничі послуги, що виробничо споживаються аграрними підприємствами. Тобто в даному разі був проігнорований важливий принцип розвитку : економіка будь-якої галузі, в тому числі і сільського господарства, залежить від співвідношення цін придбання (цін на ресурси, що виробничо споживаються в даному разі в сільському господарстві) і цін реалізації. До цього питання ми ще повернемося в підрозділі 17.5. Тут же зазначимо, що докорінна зміна принципів ціноутворення, набута практика формування цін в аграрному сек­торі економіки за останні роки переконливо довели, що цінова політика повинна ґрунтуватися на поєднанні вільного ціноутворення з державним регулюванням цін на сільськогосподарську продукцію і посиленням антимонопольного контролю за цінами на ресурси І сфери АПК (техніку, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо), на енергоносії та виробничі послуги для сільськогосподарських товаровиробників.
Слід зазначити, що на сучасному етапі (2002 р.) уже прийнято низку заходів щодо вдосконалення цінової політики. Це призвело до поліпшення цінової ситуації на селі. Сформувалися нові види цін, значно зріс у 2000—2001 рр. їх рівень на деякі види сільськогосподарської продукції (табл. 17.1).

Таблиця 17.1

РІВЕНЬ СЕРЕДНЬОРЕАЛІЗАЦІЙНИХ ЦІН НА ОСНОВНІ ВИДИ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ, РЕАЛІЗОВАНОЇ
АГРАРНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ


Види продукції

Роки

Станом
на 1.11.2001 р.

1996

1998

2000

Зерно

16,5

15,0

44,0

41,0*

Цукровий буряк

6,0

7,1

12,0

16,0

Соняшник

26,1

31,6

53,3

106,4**

Картопля

26,6

26,9

50,9

Молоко

19,3

28,8

54,5

55,9

Жива маса великої рогатої худоби

82,7

129,7

217,0

391

Жива маса свиней

148,2

271,3

336,8

650

* На пшеницю ІІІ класу без ПДВ на біржових торгах 18—19 листопада 2001 р.
** На соняшник ІІ класу без ПДВ.

За критерієм центра (рівня) встановлення і регулювання цін на товари (продукцію), роботи і послуги можна означити такі види цін, що діють на сучасному етапі:
1. Договірні ціни. Їх рівень визначається на засадах домовленості між виробником продукції (продавцем) і споживачем (покупцем) при укладанні між ними договорів купівлі-продажу. За такими цінами аграрні підприємства реалізують свою продукцію переробним підприємствам (молоко- і маслозаводам, м’ясоком­бінатам, елеваторам тощо) та різним заготівельним організаціям (посередникам). За взаємною згодою сторін вказані ціни можуть коригуватися відповідно до зміни кон’юнктури ринку і платоспроможності населення.
2. Вільні ринкові ціни. Вони формуються під впливом попиту і пропозиції, що склалися під час реалізації продукції. З урахуванням дії цього фактора виробник самостійно визначає рівень даних цін. Різновидом вільних ринкових цін є біржові ціни (на зерно, соняшник, цукор, олію, партії тварин тощо), а також ціни, за якими підприємство чи посередник реалізує продукцію через власну торговельну мережу. Держава може справляти побічний вплив на формування вільних і договірних цін через економічні важелі (умови кредитування, оподаткування) і проведенням відповідної антимонопольної політики.
3. Регульовані ціни. Держава справляє регулюючий вплив на рівень цін на окремі види сільськогосподарської продукції через механізм встановлення заставних цін. Так, згідно з Указом Президента України «Про невідкладні заходи по стимулюванню виробництва і розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.) такі ціни введені на зерно з метою подолання негативних наслідків сезонних і кон’юнктурних коливань обсягів продажу і цін на цей вид продукції і на хлібопродукти. Вказана мета мала досягатися через закупівлю Державною акціонерною компанією «Хліб України» зерна у сільськогосподарських товаровиробників у сезон збирання зернових за заставними цінами.
Принципово важливим у механізмі заставних цін є те, що за товаровиробниками зберігається право забрати здане в заставу зерно протягом восьми місяців і продати за ринковими цінами, якщо вони перевищуватимуть заставну ціну, відшкодувавши при цьому витрати на зберігання згідно з встановленими розцінками (у 2000 р., наприклад, розцінка за приймання 1 т зерна становила 9 грн, за зберігання її протягом місяця — 5 грн і за сушіння зерна — 10 грн за 1 т). Отже, заставна ціна виконує функцію підтримуючих цін, а тому її присутність на ринку є важливим фактором забезпечення стабільної роботи аграрних підприємств в умовах несприятливої кон’юнктури на сільськогосподарську продукцію. На 2001 р. Кабінетом Міністрів України затверджено такий рівень заставних цін на зерно базисних кондицій (без ПДВ): на пшеницю м’яку ІІІ класу — 430 грн. за 1 т, ІV класу — 390 і V класу — 340 грн за 1 т. Враховуючи істотне збільшення виробництва зерна у 2001 р. (майже 40 млн т проти 24,3 млн т у 2000 р.), що породило тенденцію до зниження цін на цей вид продукції, встановлення такого рівня заставних цін мало за мету забезпечити цінову стабільність на ринку зерна і дати змогу сільськогосподарським товаровиробникам отримати прибуток. На жаль, досягти цього не вдалося через низький обсяг заставних закупок зерна, зумовлений нестачею коштів для здійснення таких закупок обсягом 2—2,5 млн т зерна.
У 2002 р. заставні операції стали здійснюватися різними юридичними структурами (виконавцями) — переможцями тендеру.
Держава справляє прямий регулюючий вплив на рівень цін на вовну у митому волокні, овчину і каракуль та смушки через встановлення квот на закупівлю цих видів продукції для задоволення державних потреб і встановлення регульованих закупівельних цін на них, що значно перевищують діючі договірні ціни. Наприк­лад, на 2000 р. регульована закупівельна ціна за 1 т вовни у митому волокні становила 11 300 грн, тоді коли діюча договірна ціна лише 4800 грн.
4. Граничні (централізовано-фіксовані) ціни. Встановлюються державою на продукцію (ресурси) та послуги, які справляють істотний вплив на загальний рівень і динаміку цін у народному господарстві і виробництво яких зосереджено в структурах (галузях, об’єднаннях, підприємствах),що займають монопольне становище на ринку. Це, насамперед, стосується таких ресурсів, як вугілля, нафта, електроенергія, газ. Своєрідними граничними цінами є різноманітні тарифи. До централізовано-фіксованих тарифів відносяться тарифи на залізничний транспорт — плата за перевезення вантажів і пасажирів залізною дорогою.
Граничні ціни на продукцію сільськогосподарського походження встановлюються в нашій державі на цукровий буряк (сировину) і на цукор відповідно до Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (липень 1999 р.). Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів України щорічно до 1 січня поточного року встановлює мінімальну ціну на цукрові буряки, які поставляються на виробництво цукру квоти «А» і квоти «В», та мінімальну ціну на цукор квоти «А» із застосуванням щомісяч­них індексів інфляції. Мінімальна ціна встановлюється на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва цих видів продукції.
5. Індикативні ціни. Встановлюються на обмежене коло товарів при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України експортно-імпортних операцій. Під такими цінами для даної сфери діяльності розуміють ціни на товари, які відповідають рівням цін на відповідний товар, що склалися на ринках експорту та імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених відповідно до законодавства України.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України визначають контрактні ціни на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів). Проте на окремі види товарів контрактні ціни повинні знаходитися в межах індикативних цін. До таких товарів належать: ті, щодо експорту яких застосовано заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами; щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (стосуються міжнародних торгів і режиму попередніх імпортних депозитів, що вносяться до банків); щодо яких встановлено режим квотування і ліцензування або спеціальні режими; товари, експорт яких здійснюється в порядку, передбаченому ст. 20 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (стосується продукції монопольних структур), а також в інших випадках на виконання міжнародних зобов’язань України.
При визначенні рівня індикативних цін беруться до уваги передусім чинні в Україні стандарти якості продукції, стан кон’юн­ктури зовнішніх і внутрішніх ринків, цінова інформація про середні рівні цін, що склалися на відповідному географічному ринку збуту, прогноз щодо можливого коливання цін тощо. Індикативні ціни на товари переглядаються щомісячно. Наприклад, на лютий 2002 р. встановлений такий рівень зазначених цін, доларів за тонну: м’ясо великої рогатої худоби в живій масі за умови, що одна голова важить не більше 350 кг, — 1200—1300, понад 350 кг — 1000—1100, насіння соняшнику дроблене або недроблене при олійності 43 % — 240, рижій — 150, насіння льону — 205, шкіри великої рогатої худоби першого ґатунку мокросолені — 1600—1700, другого ґатунку — 1450—1550.
Аграрні підприємства можуть продавати один і той же вид продукції різної якості, за різними каналами реалізації та в різні строки. Під впливом цих факторів ціна на дану продукцію може коливатися, і досить істотно. Найвигіднішим буде той канал реалізації, який забезпечує найвищу ціну. Водночас для підприємства важливо знати, яка ж середньореалізаційна ціна на продукцію склалася за певний відрізок часу. Її визначають підсумову­ванням грошової виручки від реалізації продукції за всіма каналами збуту і наступним діленням одержаного результату на весь обсяг реалізації продукції даного виду.
У великому аграрному підприємстві можуть діяти так звані внутрішньогосподарські ціни і тарифи, за якими одні виробничі підрозділи продають сільськогосподарську продукцію іншим підрозділам або надають їм певні виробничі послуги.
17.4. Методи визначення рівня ціни та його
використання для аналізу виробничих і економічних
параметрів діяльності підприємства
Існування договірних та вільних ринкових цін вимагає застосування аграрними підприємствами певних методів визначення їх рівня з урахуванням економічних інтересів цих підприємств. Йдеться про визначення оптової ціни підприємства, яку можна назвати ціною пропозиції, оскільки вона береться як орієнтир у переговорах з потенційними покупцями при укладанні з ними угод купівлі-про­дажу або ж при реалізації продукції через власну торговельну мережу. При цьому слід пам’ятати, що успіху досягають ті підприємства, продукція яких постачається на ринок у потрібному місці, у потрібний час і за прийнятною для себе і для покупців ціною.
В практиці маркетингової діяльності застосовується декілька методів встановлення ціни пропозиції:

  • з орієнтацією на рівень ціни на аналогічну продукцію конкурентів;
  • за допомогою пробного продажу в різних сегментах ринку;
  • на підставі результатів закритих торгів з метою одержання замовлення на виробництво певного виду продукції та ін.

Основним же методом визначення оптової ціни підприємства є метод «середні витрати плюс прибуток». Цей метод передбачає визначення повної собівартості продукції (виробнича собівартість плюс витрати на реалізацію продукції) з урахуванням усіх статей витрат, а також обґрунтування оптимального рівня рентабельності галузі, за якого вона може нормально розвиватися. При цьому доцільно в ціні враховувати і виплати підприємства у позабюджетні фонди. Тоді ціну пропозиції (Цп) можна визначити за формулою:

де Кр — коефіцієнт, що забезпечує оптимальний рівень рентабельності галузі. Припустімо, економісти-менеджери встановили, що оптимальний рівень рентабельності становить 35 %, тоді даний коефіцієнт дорівнюватиме 1,35; Кпф — коефіцієнт , що характеризує відносну величину відрахувань у позабюджетні фонди. Якщо, скажімо, підприємство здійснює відрахування в інноваційний фонд у розмірі 1 % від одержаної грошової виручки, то вказаний коефіцієнт становитиме 1 : 100 = 0,01.
Слід зазначити, що даний метод має ряд модифікацій. Наприклад, якщо підприємство бере на себе витрати на доставку продукції до пункту кінцевого призначення, то ці витрати повинні бути враховані в складі витрат на збут (метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку). Або ж, визначивши ціну пропозиції, підприємство може встановити на неї певну знижку (метод встановлення цін зі знижками).
Визначення ціни пропозиції (оптової ціни підприємства) є базовим, але не єдиним елементом цінової стратегії підприємства. Зі зміною зовнішнього середовища (кон’юнктури ринку, прий-
няттям відповідних державних нормативних актів тощо) підприємства повинні вносити необхідні корективи в механізм ціноутворення з тим, щоб забезпечити цінову конкурентоспроможність своєї продукції.
Ціна є важливим інструментом аналізу виробничих та економічних параметрів діяльності підприємства. Так, за її допомогою можна визначити такий рівень урожайності окремих культур чи продуктивності тварин, за якого досягається беззбитковість виробництва. Вказаний розрахунок здійснюється на етапі складання виробничої програми і визначення планових виробничих витрат на одиницю площі посіву або на одну голову тварин. Якщо рівень такої врожайності культур чи продуктивності тварин позначити через Ух, а сукупні витрати (постійні і змінні) — через СВ, то формула визначення вказаного параметра набуває вигляду:
Ух = СВ : Цп,
де Цп — прогнозована ціна за 1 ц продукції.
Припустімо, що планові сукупні витрати на 1 га посіву озимої пшениці становлять 730 грн, а прогнозована ціна — за 1 ц зерна — 52 грн, тоді беззбитковий рівень виробництва дорівнюватиме 14 ц з 1 га (730 : 52). Витрати на 1 га в сумі 730 грн розраховувалися, виходячи з прогнозованої врожайності 30,0 ц з 1 га. Отже, отримуючи врожайність меншу за 30 ц, підприємство одержуватиме прибуток доти, поки вона не знизиться до рівня 14 ц. За межами цього рівня виробництво зерна буде збитковим. Отримані результати такого аналізу є важливими ще й тому, що дають змогу судити про ступінь ризикованості виробництва відповідного виду продукції. В нашому прикладі вона низька, бо підприєм-
ство одержуватиме прибуток навіть за зниження врожайності до 53,4 % [(1 – 14 : 30) · 100].
Водночас менеджери підприємства мають змогу визначити ступінь ризикованості виробництва залежно від коливання цін на ринку (в нашому прикладі — на ринку зерна). Для цього потрібно знати мінімальну ціну реалізації, МЦ за якої досягається беззбитковість виробництва. Такою ціною, як нам відомо, є повна собівартість центнера продукції. В нашому прикладі вона дорівнює:
МЦ = СВ : Уз,
де Уз — планова урожайність культури (продуктивності однієї голови тварин). Згідно з нашими даними МЦ = 24,33 грн (730 : 30). Як бачимо, ризикованість виробництва зерна і за параметром ціни є низькою для підприємства, оскільки воно отримуватиме прибуток за зниження ціни до межі 53,2 % [(1 – 24,33 : 52) · 100] за умови одержання планової врожайності.
Перед керівниками підприємства нерідко виникає проблема, що вимагає обґрунтованого розв’язку: чи доцільно продавати певну продукцію в кращі для споживача строки за підвищеною ціною з урахуванням тієї обставини, що така продукція, як правило, має вищу собівартість. Наприклад, реалізація картоплі врожаю поточного року в наступному році вимагає від підприємства додаткових витрат на її зберігання й одночасно вра-
хування втрат картоплі в процесі такого зберігання. Все це здорожчує даний вид продукції. Одержання раннього врожаю овочів також вимагає від підприємств додаткових витрат, що підвищує їх собівартість. Продані цукрові буряки на цукрозавод з 1 по 15 вересня за підвищеною ціною мають вищу собівартість за рахунок нижчого рівня їх врожайності у вказаному часовому відрізку.
Отже, потрібно визначити граничну межу зростання собівартості центнера продукції, за якою зберігається уже досягнутий рівень рентабельності її виробництва за підвищеної ціни. Для цього запишемо формулу визначення рівня рентабельності:
(Ц1 – Сх) : Сх = Ро,
де Ц1 — підвищена ціна за 1 ц продукції завдяки реалізації її в сприятливіші для споживачів строки; Сх — граничний рівень зростання собівартості одиниці продукції, за якого зберігається досягнутий рівень рентабельності виробництва (Ро), коефіцієнт.
Здійснимо необхідні математичні перетворення даної формули:
Сх · Ро = Ц1 – Сх;
Сх · Ро + Сх = Ц1;
Сх · (Ро + 1) = Ц1.
Звідси:

Порівняння визначеного показника собівартості Сх з фактично можливим зростанням собівартості продукції, спричиненим реалізацією її у вигідні для споживача строки, дає змогу прий­мати правильне рішення щодо економічної доцільності такої мар­кетингово-збутової діяльності. Зрозуміло, що підприємству вигідно здійснювати такий продаж за умови, що фактичне зростання собівартості менше визначеного граничного рівня її, і навпаки. Важливо при цьому також врахувати і зміну маси прибутку на одиницю площі (голову тварин).
З розвитком ринкових відносин в Україні, очевидно, слід чека­ти виникнення нових видів цін на товари сільськогосподарського і промислового походження, адекватних рівню розвитку цих відносин і ступеню інтеграції економіки держави у світовий ринок.
17.5. Паритет цін і механізм його
забезпечення в ринковій економіці

Паритетність цін є однією з найважливіших народногосподарських проблем, яка повинна бути важливою ланкою аграрної політики держави. В Україні за останні роки допущене істотне порушення паритету цін не на користь сільського господарства. Во­но є результатом впливу низки чинників, безпосередня дія яких спрямована на підвищення собівартості сільськогосподарської про­дукції, а значить, і зниження доходів аграрних підприємств, яке неодмінно матиме місце за умови стабільних цін на згадувану продукцію або ж при неадекватному зростанні їх співвідносно до збільшення виробничих витрат, яке відбулося з незалежних від сільськогосподарських товаровиробників причин.
Головним чинником, що призводить до зростання собівартості сільськогосподарської продукції, є підвищення цін на матеріальні ресурси і послуги, які використовуються аграрними підприємствами (техніку, мінеральні добрива й отрутохімікати, пальне і мастила, комбікорми, запасні частини, газ, електроенергію, агрохімічне обслуговування, ремонт тощо). Під дією цього чинника відбувається пряме зростання собівартості сільськогосподарської продукції на величину підвищення цін на дані ресурси і послуги, зважених на обсяг їх споживання.
Крім того, із зростанням цін на промислові матеріальні ресурси і послуги підвищується собівартість засобів виробництва влас­ного виготовлення (насіння, корми), що неминуче призводить до виникнення ефекту «відлуння» — збільшення витрат у наступних виробничих циклах. Саме через прояв цього ефекту прямі додаткові витрати сільського господарства від підвищення цін на промислові ресурси і послуги зростають додатково до 20 %. Цей відсоток змінюється пропорційно частці продукції власного вироб­ництва, що використовується на виробниче споживання.
Третім чинником зростання собівартості продукції сільського господарства є безпосереднє підвищення цін на неї. Цей, на перший погляд, економічний парадокс виникає тому, що такі ціни водночас виконують роль цін внутрішньосільського обороту. Наприклад, придбання підприємством класного насіння (еліти, І репродукції) в насінницьких спеціалізованих господарствах зумовлює зростання витрат за статтею «насіння і садивний матеріал». Крім того, існуюча методика визначення страхових платежів передбачає розрахунок їх розміру через втрату врожаю, оціненого за ціною продажу культури, і чим вона вища, тим більшими будуть страхові платежі. Останні розглядаються в плануванні й обліку як витрати, що включаються до собівартості продукції.
Собівартість продукції сільського господарства зростає і з таких незалежних від аграрних підприємств причин, як підвищення процентних банківських ставок за кредит, справляння обов’язко­вих платежів за підвищеними ставками (наприклад, плата за землю), а також зростання заробітної плати працівників, зумовлене державною соціальною політикою і компенсаціями їх доходів через інфляційні втрати. Як бачимо, для досягнення паритетності необхідно враховувати не лише пряме зростання цін на промислові ресурси і послуги, що споживаються сільським господарством, а й інші розглянуті чинники, що призводять до підвищення собівартості сільськогосподарської продукції.
Мета встановлення паритетності цін — стабілізувати динаміку цін на сільськогосподарську продукцію і доходів аграрних підприємств щодо динаміки цін і доходів в економіці в цілому. Допускаємо, наприклад, що обсяг реалізації сільськогосподарської продукції становив 35 млрд грн, її повна собівартість — 28 млрд, прибу­ток — 7 млрд грн (35 – 28), а рівень рентабельності — 7 : 28 = 25 %. За умови зростання витрат з незалежних від аграрних підприємств причин на 4,2 млрд грн ціни на сільськогосподарську продукцію повинні були б підвищитися до такого рівня, щоб ефек­тивність сільськогосподарського виробництва не знизилася. Якщо в результаті такого зростання буде відшкодовано сільському господарству 4,2 млрд грн, прибуток у цій галузі не зміниться (35 + 4,2) – (28 + 4,2) = 7 млрд грн, але рівень рентабельності при цьому знизиться на 3,3 п.п. і становитиме 21,7 %. Це, безумовно, погіршить фінансовий стан галузі через звуження можливостей для додаткових інвестицій. Щоб цього не сталося, сільське господарство повинне одержати більше доходу на величину, за якої зберігається раніше досягнутий рівень рентабельності виробництва. Для визначення цього доходу, спочатку слід розрахувати суму прибутку, за якої досягається попередній рівень рентабельності (25 %) за умови, що витрати зросли на 4,2 млрд грн – 25 % =
= (х · 100) : (28 + 4,2); х = 8,05 млрд грн. Звідси додатковий дохід сільського господарства повинен становити не 4,2 млрд грн, а 5,25 млрд грн [4,2 + (8,05 – 7)].
Наведений гіпотетичний аналіз дозволяє пересвідчитись у склад­ності проблеми паритетності, що вимагає досконалого механізму для її практичного розв’язання. В світовій практиці прийнято вважати, що паритетність досягається тоді, коли в будь-якому наступному році за один і той же обсяг сільськогосподарської продукції аграрні підприємства можуть купити таку саму кількість промислових товарів і послуг, яку вони придбали в попередні паритетні роки. Досягти цього можна за умови, коли витримуватиметься стале співвідношення між цінами на сільськогосподарську продук­цію і цінами на промислові товари та послуги (виробничі, фінансові), що споживаються аграрними підприємствами. Оскільки в реальному житті ціни на всі види продукції й послуги змінюються і мають, як правило, тенденцію до зростання, виникає необхідність у кількісному визначенні цінового співвідношення через показник індексу номінального паритету. Він розраховується діленням індексу цін на сільськогосподарську продукцію, розрахованого за певний проміжок часу, на індекс цін, визначений за той же період, на виробничо спожиту в сільському господарстві промислову продукцію та послуги. В західній економічній науці цей показник називають показником «умов торгівлі», розрахованим за міновою концепцією Commodity—Terms—of—Trade.
Розглянутий показник відносно простий в обчисленні, проте має одну ваду, оскільки його зміна не завжди точно відображає зміну купівельної спроможності галузі (зниження показника має супроводжуватися зменшенням купівельної спроможності галузі, і навпаки). Адже зниження коефіцієнта номінального паритету може відбуватися в умовах збільшення обсягу реалізації продукції сільського господарства, і за відомих обставин це може навіть підвищити купівельну спроможність галузі. І навпаки, зниження номінального паритету може супроводжуватися і скороченням обсягу виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції, що значно більше звужує купівельну спроможність сільського господарства, ніж це зумовлено порушенням паритету. Це зокрема, було характерно для вітчизняного сільського госпо­дарства.
Для того щоб усунути розглянуту ваду показника номінального паритету, його доцільно розраховувати не лише за міновою, а й за доходною концепцією, як це прийнято в західній економіч­ній науці (Income—Terms—of—Trade), використовуючи формулу:

де Іпд — індекс паритету за доходною концепцією; ІЦсх — індекс цін на сільськогосподарську продукцію; ІЦп — індекс цін на промислову продукцію, що виробничо споживається в сільському господарстві; ІВ — індекс обсягу виробництва, розрахований за той же період, що і цінові індекси.
Зазначимо, що для аналізу доцільно використовувати обидва індекси — індекс номінального паритету та індекс паритету за доходною концепцією.
Ми уже зазначали, що за роки перехідного періоду до ринкової економіки утворився глибокий диспаритет цін не на користь сільського господарства. І це при тому, що на законодавчому рів­ні ставилася вимога до забезпечення паритетності цін. Так, Законом України «Про ціни і ціноутворення»  (грудень 1990 р.) з наступними змінами і доповненнями, в якому закладені нові з ринковим спрямуванням принципи цінової політики, поставлена ви­мога дотримання об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалент­ність обміну. Вимога забезпечення еквівалентності обміну міс-
титься і в Законі України «Про пріоритетність соціального роз­витку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (травень 1995 р.). На жаль, ці важливі положення вказаних Законів не були реалізовані до 2000 р. Про глибину диспаритету цін, що склався за 1990—1999 рр., свідчать дані табл.17.2.


Таблиця 17.2

ІНДЕКСИ ЦІН НА ПРОМИСЛОВУ І СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКУ
ПРОДУКЦІЮ1 ДО БАЗОВОГО 1990 р.


Показники

Роки

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Реалізована сільськогосподарська продукція

1,92

35,6

1408

9367

40 543

66 490

69 881

76 869

99 315

Промислова продукція, яка споживається сільським господарством

1,83

79,0

4469

37 048

210 805

360 476

403 733

448 144

59 1550

Співвідношення індексів цін на сільськогосподарську про­дукцію та промислову, яка споживається сільським гос­подарством (номінальний паритет)

1,04

0,45

0,32

0,25

0,19

0,18

0,17

0,17

0,17

 



1 Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих ринків України. За ред. акад. УААН О. М. Шпичака. —
К — ІАЕ, 2000. — 585 с.

Як видно з даних табл. 17.2, індекс номінального паритету у 1999 р. становив 0,17, тоді як при дотриманні паритету він мав дорівнювати 1. Щоб купити в 1999 р. трактор Т-150, сільськогосподарські товаровиробники повинні були продати пшениці ІІІ кла­су в 5,3 раза більше, ніж у 1990 р., або молока — в 6,5 раза; трактор МТЗ-80-82 — відповідно в 6,2 і 7,4, вантажний автомобіль КАМАЗ-5320 — в 10,4 і 12,7, тонну дизпалива — в 7,8 і 10, аміач­ної селітри — в 3,6 і 4,6 раза. За належної державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, необхідність якої зумовлена існуванням сільськогосподарської проб­леми довгострокового періоду, такого глибокого диспаритету цін можна було б уникнути.
У світовій практиці розвинутих країн проблемі паритетності цін приділяється значна увага. Великий досвід забезпечення паритетності цін накопичений у США, де в 1933 р. був введений закон про регулювання сільського господарства, ключовим моментом якого було забезпечення підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників на основі визначення паритет­ної ціни на окремі види сільськогосподарської продукції.
Функціональна роль паритетних цін проявляється в тому, що вони служать базою, орієнтиром для встановлення підтримуючих цін на сільськогосподарську продукцію, рівень яких перевищує ціну рівноваги в роки з несприятливою ринковою кон’юнктурою.
При розрахунку паритетних цін у США за базовий період беруть 1910—1914 рр., коли було досягнуто, на думку американських спеціалістів, еквівалентності обміну між сільським господарством та іншими сферами народного господарства. Рівень цих цін визначають за всіма видами сільськогосподарської продукції щомісячно в цілому по країні на основі паритетного індексу, що розраховується за допомогою чотирьох індексів, зважених на частку відповідних витрат фермерів в їх сукупних витратах, а саме:

  • індекс цін на товари, куплені фермерами на виробничі й невиробничі цілі;
  • індекс процентів, виплачених фермерами за іпотечну заборгованість у розрахунку на одиницю площі;
  • індекс податків, виплачених фермерами за нерухоме майно в розрахунку на одиницю площі;
  • індекс заробітної плати сільськогосподарських робітників.

Для безпосереднього визначення паритетної ціни розраховується також середня ціна реалізації певного продукту фермерами за останні 10 років. Потім її ділять на індекс фермерських цін, визначений до періоду 1910— 1914 рр., й одержаний результат множать на паритетний індекс цін. Наведемо такий приклад розрахунку паритетної ціни кукурудзи на вересень 1989 р. (див.: Борхунов Н., Назаренко А. Механизм поддержки доходов производителей агропродукции // АПК: экономика, управление. — 1991. — № 10).
У середньому за період з січня 1979 р. по грудень 1989 р. фер­мерська ціна реалізації кукурудзи становила 45,7 дол. за 1 т. Індекс фермерських цін у середньому за січень 1979 р. — грудень 1989 р. відносно базового періоду дорівнював 2,52. Звідси скорегована базова ціна на кукурудзу в 1910—1914 рр. становитиме 18,1 дол. (45,7 : 2,52). Її множать на паритетний індекс засобів виробництва і послуг на вересень 1989 р., що також розраховується до базового періоду і становить у нашому прикладі 3,74. Паритетна ціна на кукурудзу в зазначеному місяці становитиме 67,7 дол. (18,1 · 3,74).
Як засвідчує американська практика, підтримуючі ціни встановлюються нижчими порівняно з паритетною ціною, але їх рівень достатній для забезпечення нормальних умов відтворення фермам з середнім і вищесереднім рівнем господарювання.
За повідомленнями американських спеціалістів, у США ціни на сільськогосподарську продукцію в 1988 р. зросли проти цін 1910—1914 рр. у 6 разів, а на товари, які закуповують фермери, майже вдвічі більше. Тому індекс паритету цін становив на той час 0,54. Як бачимо, в США також має місце порушення паритет­ності, проте його ніяк не можна порівнювати з величиною диспаритету в нашій країні (0,17), причому сформованою за такий короткий період часу (в США — майже за 60 років). Потрібно брати до уваги і ту обставину, що в США тривалий час до 1952 р. забезпечувався паритет цін майже в повному обсязі. Це дало змогу фермерським господарствам створити потужну матеріально-технічну базу, досягти міцного фінансово-економічного стану, забезпечити високі темпи зростання продуктивності праці. В цих умовах зменшення паритетності до 0,54 не в змозі негативно відбитися на темпах розвитку сільського господарства і доходах фермерських господарств, оскільки продовжує діяти механізм підтримуючих цін.
Викладений механізм визначення паритетних цін може бути використаний у вітчизняній практиці при певній його адаптації до специфічних особливостей діючого в Україні економічного механізму.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.