лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ В РЕКЛАМІ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

4.4. Психологія самореклами


4.4.1. Особистість і самореклама


Самореклама є одним з найпоширеніших і найдавніших видів рекламної діяльності. Так само, як і традиційна комерційна реклама, вона вирішує три завдання. Займаючись саморекламою, людина прагне: 1) в умовах конкуренції виділитися серед тих людей, яких вона оцінює як рів­них собі; 2) презентувати себе як людину, рівну за статусом тим, хто досяг якого-небудь значного успіху і можливо навіть є законодавцем деякої моди (соціальної норми поведінки); 3) продемон­струвати себе найбільш вигідно, створити гідний образ, сподобатися оточенню.
У першому випадку людина демонструє нестандартну поведін­ку; у другому — повну відповідність сформованим еталонам поведінки, нормам за умови, що вони є значущими для неї; у третьому випадку вона намагається працювати над власним іміджем незалежно від наявності конкуренції. У будь-якому разі в основі вчинків людини лежать ті самі психологічні механізми і, по суті, та сама мотивація. Саме ця багатоаспектність самореклами часто розкриває системні суперечності під час вивчення даного феномена.
Слід зазначити, що повною мірою ні теорія «дзеркального Я» Ч. X. Кулі, ні теорія символічного інтеракціонізму Дж. Міда, ні теорія соціального навчання А. Бандури, ні будь-які інші аналогічні теорії не пояснюють джерел індивідуальності людини, оригінальності її мислення і поведінки, несхожості на інших людей. Усі вони засновані на уявленні про те, що людина відтворює тими чи іншими способами вже сформовані до неї, соціально задані зразки поведінки і мислення.
При цьому слід зазначити, що джерела оригінальності чи заурядності людини суворо не локалізовані. Існують чинники, що належать соціуму, але є підстава вважати, що причиною може бути поведінка самої людини. У будь-якому разі соціум має здатність задавати як стереотипні, стандартні норми поведінки, так і нестандартні.
Ці норми закріплюються в культурі. Як правило, будь-яка культура містить і ті й інші норми. Однак у деяких випадках, наприклад, у різні історичні періоди чи залежно від соціально-економічних, політичних та інших чинників, у конкретній культурі можуть переважати або консервативні норми мислення і поведінки, або авангардні. У першому випадку культура опиняється в тривалому застої, у другому — вона розвивається стрімкими темпами й оновлюється з неймовірною швидкістю, протиставляючи традиції швидко мінливій моді. Культура Сходу заснована на традиціях, що передаються з покоління в покоління і змінюються вкрай повільно. Сучасна культура Заходу надзвичайно динамічна, заснована на швидко мінливій моді, тобто ці дві культури мають різну соціодинаміку.
Практична соціальна психологія завжди підкреслювала, що кожна людина, яка нормально розвивається, активна, соціально орієнтована, за певних умов намагається продемонструвати оточенню свою індивідуальність, довести, що вона неабияка, унікальна особистість, яка має почуття власної гідності. Публічне визнання своєї заурядності, втрата індивідуальності й гідності, низька самооцінка людини є результатом свідомого розрахунку або симптомами певного психічного відхилення.
Проте завдяки захисним механізмам, докладно описаним
у психоаналізі, людина нерідко соромиться зізнатися оточенню
і самій собі, що часто виявляє свою соціальну активність з честолюбних мотивів. Під впливом соціальних (морально-етичних) норм, які історично складаються, вона звичайно приховує і привселюдно заперечує саму можливість такої мотивації як причини своїх вчинків.
Добре відомо, що винятково честолюбними і марнолюбними є представники деяких соціальних груп, наприклад, творчі люди (богема) чи групи підлітків, які прагнуть довести своє «право на особисту думку». До них також можна віднести деяких «професіоналів», наприклад акторів, учасників масових шоу, зокрема, «спортивних» (бодибілдинг, рейслинг тощо), «музичних», «театралізованих». У таких групах прагнення рекламувати себе, виділятися серед собі подібних, змагатися в оригінальності вчинків, незвичайності зовнішності є усвідомленим мотивом діяль­ності.
Для таких людей видаються спеціальні журнали. Існують спеціальні телевізійні музичні програми, багато з яких орієнтовані на молодь, як на найбільш честолюбну групу населення, що піддається навіюванню і соціальній моді. Проводяться всілякі змагання і конкурси з врученням престижних призів і висвітленням цих подій у ЗМІ.
Мотивація самовираження і самореклами, на думку деяких авторів, загострюється в підлітковому і юнацькому віці. Тут прояв такої мотивації найбільше очевидний і часто виявляється у відкритій зухвалій формі, наприклад, у вигляді яких-небудь соці-
альних рухів, мікрокультур (хиппі, панки, рокери, репери, рейвери та ін.), тенденцій демонстративної поведінки (тату, пірсінг, скарифікація (або шрамування) та ін.). Це пов’язано з цілою низкою чинників. Насамперед молоді люди, які поступово дорослішають, у такий спосіб «вирішують» психологічну проблему підвищення свого соціального статусу. Їм украй необхідно привернути до себе увагу і привселюдно демонструвати свої успіхи, неповторність, індивідуальність і незалежність, тому що дорослішання й особистісне просування припускає подолання найсильнішого чинника — психологічного тиску дорослих, який мимоволі принижує гідність молодих людей і стримує їхні амбіції та ініціа-
тиву.
Дорослі люди, що акумулювали життєвий досвід, з підсвідомою тривогою втратити завойовані соціальні позиції, усвідомлено чи неусвідомлено розглядають молодих людей як потенційних конкурентів. При цьому вони хочуть, щоб молоді люди були схожі на старше покоління. У цьому разі легше змагатися в соціаль­них досягненнях, обмежувати молодих людей, які не бажають «стояти в черзі за соціальним успіхом». Таким чином, самореклама може виступати джерелом суперечностей і предметом психологічних конфліктів не тільки між окремими людьми, а й між великими групами. Слід зазначити також характерну рису самовираження більшості молодих людей: величезну залежність від лідерів і розуміння своєї індивідуальності й унікальності як чітка відповідність внутрішньогруповим нормам, відтворення створених іншими людьми стереотипів.
Юнацький вік, крім того, пов’язаний з різким загостренням чинника статевого потягу, а це обов’язково веде до активізації мотивації самовираження (самореклами), бажання виділитися, привернути до себе увагу осіб протилежної статі тощо. Тут самовираження (самореклама) дуже часто виявляється в надмірно агресивній формі і при цьому не завжди збігається зі «змістом».
Поступово, у міру дорослішання більшість людей набувають здатності приховувати своє честолюбство, бажання подобатися, виділятися. Вони вчаться пояснювати оточенню причини своїх вчинків іншими мотивами. При цьому багато в чому відбувається реальне заміщення відверто честолюбних мотивів іншими — почуттям обов’язку, відповідальності та ін. Особливо різко це виявляється після створення родини, народження дітей, здобуття освіти і досягнення успіхів у кар’єрі.
Варто розрізняти поняття марнославства і честолюбства під час аналізу природного бажання кожної соціально активної людини відрізнятися від інших людей, залучаючи увагу до своєї пер­сони. Сутність даних понять дотепер не розкрита засобами психології, вважається, що це поняття етики. Так, честолюбство у певних оптимальних обсягах необхідно кожній людині, яка займає активну соціально орієнтовану позицію в житті. При цьому честолюбство в добре вихованих людей зовні може бути абсолютно непомітним. Зовні така людина може виглядати скромною
і навіть сором’язливою. Честолюбство виявляється лише в процесі психологічного аналізу її дій і вчинків.
Марнославство, навпаки, використовує яскраві зовнішні атрибути, що кидаються в очі, підкреслюють бажання людини чути на свою адресу приємні слова, хвалебні відгуки. Воно виявляється в демонстрації своєї переваги, високого соціального статусу, причому дуже часто в даному разі використовуються необґрунтовані перебільшення.
По суті, і честолюбство, і марнославство є лише різними зовнішніми проявами однієї й тієї самої соціальної мотивації. Різні люди, прагнучи вступити в контакт і завоювати авторитет, вибирають різні форми самореклами. Дуже часто такий вибір визначається уявленнями людей про те, чого чекають від них партнери у спілкуванні і що може привернути увагу останніх, викликати їхній інтерес і повагу, виділивши суб’єкт самореклами серед інших людей наявністю психологічних та інших характеристик
і властивостей, які високо оцінюються в тій чи іншій соціальній спільності.
Деякі люди, бажаючи виділитися і маючи розвинуте честолюбство або марнославство, самі абсолютно не чутливі до яких би там не було об’єктивних доказів величезної ролі самореклами в їхньому житті. Хоча приклади і докази цього трапляються повсюдно, вони найчастіше не спроможні переконати таку людину в тому, що в основі її вчинків нерідко лежить честолюбне бажання привернути увагу оточення, отримати соціальне схвалення; що це бажання легко переноситься ззовні в глибини його внутрішнього світу, у глибини підсвідомості і посідає там гідне місце поряд із сексуальними потягами, страхами і всілякими комплек-
сами.
При цьому принцип «що подумають люди», а точніше — «що подумають значущі для мене люди» дотепер багато в чому визначає поведінку як жителя великого міста, так і маленького села, він характерний для осіб будь-якої національності і достатку. Відрізняються лише критерії оцінок і психологічно значуща
аудиторія, думка якої людині важлива. Так, у селі нестандартна
поведінка засуджується, а у великому місті, де мільйони людей
схожі один на одного, навпаки, пересічна людина навряд чи приверне увагу і сягне успіху. Більш того, іноді зухвало нестандартна поведінка у великому місті робить людину кумиром багатьох. Психологічно, наприклад, з погляду мотивації особистості ця поведінка характеризується тим, що людина прагне уникнути таких неприємних емоцій, як сором чи почуття неповноцінності, але бажає випробувати приємні — гордість, почуття власної значущості чи навіть винятковості.
Проте сама думка про можливість такого простого пояснення деяких подій життя людини чи походження відомих культурних феноменів більшості з нас здається жахливою. Психологічно захищаючись, люди найчастіше апелюють до духовних субстанцій, пояснюючи свої вчинки і вчинки інших людей або безкорисливим прагненням до знань, або етикою чи деяким «вищим змістом», наприклад, служінням ідеалам, країні, суспільству, науці, мистецтву та ін., дотриманням божественних заповідей, що розглядають честолюбство і марнославство як один з найстрашніших смертних гріхів, за які людина ніколи не зможе отримати прощення.
Зрозуміло, не можна заперечувати, що існує безліч причин тих чи інших вчинків людини, зумовлених прагненням до знань, любов’ю, совістю, почуттям справедливості та ін. Але вчинки під впливом честолюбних мотивів, як правило, пояснюються і самими людьми, і вченими-психологами більш достойними причинами, тому на них найчастіше не звертають уваги. У науці ситуація ускладнюється ще й тим, що емпірично (наприклад експериментально) досліджувати подібні форми мотивації і поведінки в психології вкрай непросто.
Проте практичний психолог завжди має оцінювати людину, яку він досліджує, з погляду справжньої мотивації поведінки та усвідомлювати те, що бажання виділитися, мотиви престижу, честолюбство тощо дуже часто виявляються основними причинами поведінки, а невдачі у сфері особистих досягнень — причинами найсильніших психічних розладів. Історія знає чимало прикладів, коли невдача у сфері кар’єри й соціальних досягнень завдала людині нездоланні муки й часто призводила до трагедії.
Багато спостережень виявляються складними для розуміння, якщо розглядати рекламну діяльність тільки як виробництво традиційної комерційної реклами. Стає незрозумілим той факт, що людина часто купує товари не для використання їх за прямим призначенням, а для того щоб створити власний індивідуальний простір рекламних впливів на інших, важливих для нього людей, наприклад, у рамках своєї референтної групи. Інакше кажучи, практично кожен споживач за певних умов сам стає рекламодавцем і рекламістом.
Недооцінюється той факт, що престижність торговельної марки (бренда), мода на торговельну марку, а не тільки те, що її можна запам’ятати та впізнати, є найсильнішим чинником, що стимулює продаж рекламованого товару. Проте мода виникає найчастіше тоді, коли споживачі використовують бренд для самореклами.
Дуже часто бажання спробувати новий широко рекламований товар виникає в людини не в результаті «безкорисливої» пізнаваль­ної ініціативи чи як наслідок впливу реклами, «що гіпнотизує», а як бажання «першим серед інших споживачів скласти своє власне враження про цей товар», як прояв «бажання виділитися і мати вигляд фахівця» хоч би й у такій простій справі, хоч би й ненадовго.
Одним із проявів самореклами є підкреслена демонстративна поведінка людини. Такі форми поведінки можуть здійснюватися внаслідок свідомо поставленої мети й у результаті деяких форм психічної патології, викликаної низкою захворювань.
На думку вчених, демонстративність поведінки характерна також для осіб, схильних до деяких форм асоціальної та девіантної поведінки. Такі явища, як тероризм, убивства і самогубства на публіці, можуть бути вираженням честолюбства і марнослав-
ства, бажанням справити ефектне враження, привернути увагу до своєї персони, прославитися, виділитися. Саме тому, з огляду на серйозність учинків, чинених людьми заради самореклами, ми не можемо ставитися до даної проблеми як незначної, навпаки, ми повинні докладно вивчати її в рамках глибокого психологічного дослідження.
Так, російські психіатри Г. В. Морозов і В. А. Ромасенко, описуючи зовнішні (демонстративні) прояви експансивної форми прогресивного паралічу (психічного захворювання, що виникає через тривалий період часу після перенесеного сифілісу), відзначають, що в таких хворих дуже часто розвивається марення величі і багатства. Особливістю марення величі є його безглуздість. У хворих відзначається ейфорія. Вони всім задоволені, безтурботні. Хворі нерідко виготовляють собі спеціальні костюми, вішають на груди залізячки, папірці, заявляючи, що це знаки відмінності, ордени. Вони присвоюють собі звання маршалів, генералів, дворянські титули, імена видатних революціонерів, терористів тощо.
Аналізуючи таке захворювання, як істерична психопатія, російський психіатр В. Ф. Матвєєв зазначає, що хворі з такою формою психічного захворювання характеризуються перебільшеною демонстрацією своїх почуттів і переживань, що спрямована насамперед на те, щоб на них звернули увагу. Щоб привернути до себе увагу, вони часто звертаються до патологічної неправди, розповідаючи про себе історії, в яких демонструють себе у найкращому світлі. З цією ж метою вони роблять іноді симуляцію спроб до самогубства, прагнуть викликати до себе жалість, граючи принижених і ображених. Вони завжди намагаються бути в центрі уваги суспільства і не переносять байдужості до себе. Якщо спроба привернути до себе увагу оточення виявляється невдалою, у психопатів-істериків може виникнути нестійкий дисморфофобічний синдром у результаті різкої переоцінки фізично­го недоліку свого обличчя чи іншої частини тіла.
Аналізуючи психологію терористів-убивць, російський філософ А. П. Лаврін вказує на те, що окремі люди стають терористами фактично заради слави, демонструючи суспільству себе як особистість, здатну перебороти соціальні норми, стереотипи, фізичний страх. При цьому найчастіше вони не говорять про марнославство, а маскують свої справжні мотиви якими-небудь філософськими чи політичними ідеями (феномен Раскольнікова).
«Дійсно, — пише А. П. Лаврін, — на якомусь етапі спочатку благородні (з погляду терористів) цілі відступають на задній план. Терор стає не засобом, а метою, оскільки перетворюється в спосіб існування, самоствердження, самореалізації особистості» [26, с. 234].
Те ж саме стосується самогубств. «В акторському середовищі, — пише А. П. Лаврін, — самогубства — звична справа. Причини здебільшого зводяться до одного: втрата популярності, успіху і, як наслідок, відсутність пропозицій від продюсерів і режисерів» [26, с. 274]. Тобто багато людей, позбавлених можливості задовольняти свої честолюбні мотиви, воліють піти з життя, що доводить значущість цих мотивів для їхнього існування. Ідучи з життя, вони й після смерті надають перевагу тому, щоб мати гарний вигляд. Так, зображуючи самогубство голлівудської акторки Клари Блендик, яка зіграла у фільмі «Чарівник країни Оз»,
А. П. Лаврін зазначає, що вона «вбралася у свою найкращу сукню,
зробила повний макіяж, зачесалася, накинула на плечі позо-
лочену хустку, надягла пластиковий пакет на голову (щоб не зіпсувати зачіску), прийняла таблетки і лягла на ліжко» [26, с. 274]. Автор пише, що Клара Блендик заподіяла собі смерть у тому самому номері голлівудського готеля самогубств «Шелтон», де дев’ятнадцятьма роками раніше розсталася з життям інша відома акторка Дженні Доллі.
А. П. Лаврін описує ще один вид самогубства, називаючи його самогубством «з почуття обов’язку». «Ця причина, — пише він, — має більш масовий характер, оскільки заохочується і культивується державою. «Умерти за Батьківщину — це прекрасно», — втовкмачують у голову людям з малих років у всіх країнах світу. «Якщо ти пожертвував собою в ім’я Батьківщини, ти великий», — переконують людей. І ніхто із сучасних ідеологів, — відзначає автор, — не замислився над печерною дикістю подібних гасел, що дісталися нам у спадок від первісних племен, які боролися за територію, їжу, жінок...» [26, с. 282].
У цьому разі відомий подвиг Олександра Матросова, який позбавив себе життя, кинувшись на німецьку амбразуру, уявляється ще більш складним психологічним явищем, ніж те, що в літературі називають почуттям обов’язку перед Батьківщиною.
Аналізуючи причини суїциду, російський психолог професор
П. Н. Шихірєв указує на три найпоширеніші види суїциду:
1) щирий (коли людина справді хоче вбити себе);
2) афективний (під впливом емоцій, які залежать від ситуації);
3) демонстративний (самогубство як спосіб привернення уваги до своєї особистості).
Розмірковуючи на цю тему, у статті «Генетика й етика» російський біолог А. А. Любищев писав: «Самогубства є однією з форм самопожертви. Але поряд з героїчними самогубствами (подвиг Гастелло й ін.) ми маємо нерідко самогубства з моди. Недаремно ж найбільше самогубств припадає на мирний період і на найбільш економічно благополучні країни й класи. Десятки моїх знайомих і родичів загинули від голоду в страшну ленінградську блокаду, — пише автор, — але мені невідомо жодного випадку самогубства. А з другого боку, перед Першою світовою війною було «модно» самогубство парочок на Іматрі: кидалися з містка над водоспадом, після того як так «поетично» загинула одна пара...» [35, с. 17].
Самореклама в наші дні відрізняється від самореклами минулого лише за змістом, за формою вона залишається тим самим явищем, що й сотні тисяч років тому. Просто сьогодні цінними, модними, соціально значущими і соціально бажаними є якісь інші речі, дії, ритуали, прикраси, одяг, косметика, звички, вчинки, спосіб життя тощо. Хоча, по суті, соціально-психологічні відносини між людьми, їхня мотивація практично не змінюється.
Крім того, якщо в давні часи люди самі виготовляли те, що було предметом їхньої самореклами, у середні віки цим займалися талановиті ремісники, що досягли високої майстерності, то сьогодні предмети досягнень, престижу, предмети, що використовують для самореклами, часто створюються конвеєрним методом, із застосуванням складних промислових технологій, роботів і мікропроцесорної техніки.
Справедливості заради варто додати, що в наш час у деяких випадках використовуються форми самовираження, які були відомі ще нашим предкам, наприклад, татуювання, пірсинг, скарифікація тощо. А також залишаються модними золото, красиві жін­ки, сміливі вчинки і перемоги на всіляких змаганнях.
З погляду сучасної психології в основі всіх розглянутих нами дій людини із самовираження й самореклами так само, як і в далеку давнину, є та сама соціальна мотивація, орієнтованість на соціальні оцінки, бажання бути не гірше або навіть краще за інших, честолюбство, марнославство і заздрість, що в соціально-психологічній науці прийнято називати «соціальним порівнянням». Людям подобається, щоб на них звертали увагу, і тому вони прагнуть цього.
Усі божевільні рекорди, суть яких — самовираження і самореклама, заносять до Книги рекордів Гінесса й до інших подібних видань, щоб залишити нащадкам приклади наслідування, щоб людство не зупинялося на шляху від простих і примітивних навіть безглуздих форм досягнень і самовираження до ще більш безглуздих.
Сумно лише те, що всі ці «подвиги» заради слави, складні сучасні технології і творчість талановитих художників проходять повз реальні людські проблеми, долі, нещастя й бідність.
4.4.2. Дві стратегії поведінки людини
в умовах самореклами

Розглядаючи саморекламу як форму рекламної комунікації на рівні безпосереднього спілкування суб’єктів, можна вирізнити в їх поведінці дві психологічні стратегії. У першому випадку основою комунікативної поведінки суб’єктів є їх прагнення самовиразитися, привернути до себе увагу, вразити своєю незвичайністю, оригінальністю, виділитися, домінувати, цілеспрямовано впливати на іншого. Ця стратегія є прямим проявом соціальної мотивації суб’єктів, що дуже часто переважає над їхніми рефлексивними здібностями. Такі люди намагаються діяти як «законодавці моди». Причому суб’єкт часом не усвідомлює, що обрані ним засоби встановлення рекламної комунікації можуть бути не адекватними очікуванням партнера, що вони можуть суперечити цінніс­ним орієнтаціям і установкам останнього. Тобто поведінка, що
ґрунтується на бажанні привернути увагу, вразити уяву, виділитися, продемонструвати перевагу, в ряді випадків не сприймається і навіть відкидається партнером.
На рівні системного аналізу це означає зменшення ролі зворот­ного зв’язку для встановлення рекламної комунікації. Тобто такий тип поведінки можна розглядати як деяку «нерефлексивну саморекламу», що, незважаючи ні на що, за певних умов усе-таки може виявитися досить ефективною, наприклад, викликає бажання наслідувати.
Інша стратегія заснована на розумінні суб’єктами того факту, що прагнення виділитися, самовиразитися, домінувати тощо не завжди адекватно очікуванням потенційного партнера. У цьому разі кожний з них вибирає лише ті засоби, які викликають розуміння і схвалення з боку кожного з них. Така стратегія заснована на рефлексивному аналізі. Вона дає можливість легко встановлювати рекламні комунікації з великою кількістю людей.
У психоаналізі сформувалася система понять, за допомогою яких з того чи іншого боку описують подібні явища. Так, наприклад, поняття «психологічної проекції», запропоноване З. Фрейдом, належить до докладного розгляду механізму «приписування» суб’єктом іншій людині тих якостей, якими володіє сам суб’єкт, що відповідає першій (нерефлексивній) стратегії встановлення рекламної комунікації.
Інший психологічний термін, що також має відношення до обговорюваної теми, це емпатія — здатність людини «стати на точку зору» партнера, відчути його емоційний стан, уміння співчувати тощо. Емпатія в певному сенсі протилежна проекції, тому вона характерна для встановлення рекламної комунікації другого типу.
Емпатія — психологічна характеристика, здатність, необхідна будь-якій людині, що займається соціально орієнтованою творчіс­тю, зокрема рекламою. Дослідження особистості рекламіста з науковою метою чи в рамках завдання професійного добору крім інших професійно важливих і особистісних характеристик обов’язково повинно включати оцінку його схильності до психологічної проекції і рівня розвитку емпатії.
З погляду системного підходу така характеристика, як психологічна проекція, відбиває нездатність людини ввійти всередину певної соціальної системи і розпізнати системні властивості її елементів; емпатія ж, навпаки, відбиває здатність суб’єкта швидко проникати в соціальні системи і розкривати їхні властивості зсередини, ставати частиною цих систем. Проекція часто змушує людину ігнорувати соціальні оцінки інших людей, а емпатія відбиває здатність на ці оцінки емоційно реагувати, враховувати їх в індивідуальній діяльності. Тобто зіставлення конкретних психологічних понять із системними уможливлює перехід від загальних методологічних схем аналізу до конкретних психологічних.
Тут виникає важлива психологічна проблема: чи завжди можливе встановлення рекламної комунікації між людьми, в яких випадках цього не відбувається і які чинники перешкоджають даному процесу? У зв’язку з цим можна припустити, що частіше ефективним рекламістом буде та людина, в якої емпатія переважає над психологічною проекцією, що рекламні комунікації в цьому разі виникатимуть швидше і зберігатимуться довше.

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.