лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ В РЕКЛАМІ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

2.5. Основні характеристики ефективної рекламної діяльності як системи комунікацій


2.5.1. Соціальні оцінки


Система рекламних комунікацій формується і виявляється стійкою за умови, що суб’єкти, які є її елементами, психологічно значущі один для одного. Щоб досліджувати найпростіші форми соціального впливу, як, наприклад, присутність іншої людини під час виконання суб’єктом будь-якої дії, психологами на початку XX ст. був запропонований спеціальний термін — «соціальна фасилітація».
У дослідженнях спочатку з’ясовувалося питання: як впливає на нас сам факт присутності інших людей? Д. Майєрс пише: «Слова “сам факт присутності” означають, що ці люди не конкурують з нами, не заохочують і не карають, по суті, вони нічого не роблять, просто присутні, або як пасивні спостерігачі, або “співучасники”» [37, с. 356].
У 1898 р. психолог Н. Триплет помітив, що гонщики-велосипе­дисти показують кращий час, коли змагаються один з одним, а не із секундоміром. Для більш глибокого вивчення феномена Триплет поставив такий експеримент: діти, яким пропонувалося з макси-
мально можливою швидкістю змотувати лісочку спінінга, разом
зі «співучасниками» працювали швидше, ніж поодинці.
Подальші експерименти, що проводилися у перші десятиліття XX ст., зокрема Ф. Олпортом, Дж. Дешіелом та ін., показали, що у присутності інших підвищується також швидкість, з якою люди розв’язують прості приклади на множення і викреслюють у тексті задані літери. Крім того, поліпшуються результати простих завдань на виконання моторних дій, таких, як влучення металевим стрижнем у коло завбільшки з монету в десять центів, що поміщають на диск патефона, який рухається.
Під час вивчення роботи учасників експерименту у присутнос­ті інших людей або за їх оцінкою також були отримані цікаві результати. У 80-х рр. XX ст. досліджувався вплив соціальних оцінок. Групам випробуваних потрібно було виконувати творчі завдання, які не мали чітких критеріїв ефективності виконання. Завдання пропонувалися у двох різних ситуаціях: «для себе» і «для інших». Особливість експериментів полягала в тому, щоб на основі аналізу продуктів діяльності випробуваних визначити ті розбіжності, що виникають у результаті орієнтації людини на власну оцінку і на оцінки інших людей, після чого підрахунком різниці оцінити силу мотивації.
Передбачалося, що, працюючи «для себе», людина демонструє властивий їй як індивідуальності спосіб виконання роботи. Будь-які зміни результатів роботи під час її виконання для «іншої людини» свідчить про мотивацію досягнення успіху саме у значущої іншої людини і можуть бути кількісно підраховані.
Дослідження показали, що продукти діяльності людини, яку вона виконує з урахуванням передбачуваних соціальних оцінок, у низці випадків можуть істотно відрізнятися від тих продуктів, які вона робить для себе, для «власного споживання».
Виконуючи завдання з метою одержати схвалення авторитетних осіб, не маючи обмежень у часі та жорстко заданих критеріїв подання результатів, багато з випробуваних працюють ретельніше, якісніше, пропонують рішення з великою кількістю всіляких необов’язкових за умовами завдання деталей. Ці деталі часто виконують функцію своєрідних прикрас, що привертають увагу. Особливо вони помітні в ситуаціях, коли:

  • люди, що оцінюють продукти діяльності випробуваного, були дуже авторитетними для нього;
  • завдання виконувалося в умовах змагання з іншими випробуваними і треба було зробити його краще, ніж конкуренти;
  • випробуваний мав підстави думати, що, виявляючи ініціативу і залучаючи додаткові деталі, він тим самим домагається найкращого виконання завдання;
  • в умови експерименту вводилася формальна вимога виконати завдання найбільш оригінальним способом;
  • випробуваний належав до особливого психологічного типу людей, схильних до прояву оригінальності чи демонстративності;
  • тип завдання викликав підвищений інтерес у випробуваного (для різних випробуваних різні завдання виявлялися значущими чи незначущими з погляду соціальної орієнтації).

Дослідження показало, що додавання всіляких необов’язкових деталей до продуктів творчості часто здійснюється довільно, на основі випадкових асоціацій, і ці деталі могли бути різними у різ­них випробуваних, а також у тих самих випробуваних у різних умовах експерименту. Деякі випробувані у певних умовах навіть не намагалися логічно обґрунтувати використовувані ними допов­нення, а стверджували, що зроблено це було «для краси». Таким чином, прагнення одержати високу соціальну оцінку багатьма випробуваними раціонально пояснювалося прагненням зробити більш оригінальним, привабливим, красивим продукт своєї творчості. Це означає, що на рівні мотивування честолюбні мотиви дуже часто трактувалися як естетичні.
Цікаво, що якщо в експериментах завдання виконувалося для того, щоб його оцінили неавторитетні люди, то робота «для себе» мала в низці випадків більш високі показники, ніж робота «для інших». Аналіз виявив, що працюючи «для себе» випробувані часто орієнтувалися на оцінку якихось уявних чи реальних людей, але які під час виконання експерименту були відсутні.
Це підтверджувало положення концепції символічного інтеракціонізму Дж. Міда, так званої моделі «узагальненого іншого». З погляду автора концепції, мислення людини на певному етапі розвитку починає контролювати (ніби оцінювати) деяка «абстракт­на інша людина», що «є присутньою у свідомості суб’єкта» і спонукує його виконувати роботу відповідно до деякої установки, наприклад, більш якісно, а в деяких випадках — творчо змінювати отримане завдання. «Інший» — це система соціально-психологічних установок, правил, норм, які суб’єкт одержує від свого соціального оточення. Поступово орієнтація на соціальні оцінки перетвориться в систему самооцінок, і людина починає діяти, керуючись іншими, внутрішніми критеріями.
Орієнтація одного суб’єкта на оцінки іншого суб’єкта, точніше — взаємна орієнтація суб’єктів на оцінки один одного, є одним із соціальних регуляторів рекламної комунікації. Відсутність такої орієнтації свідчить про психологічну незначущість суб’єк­тів один для одного і, отже, про те, що рекламна комунікація як система відносин з певними системними властивостями між цими суб’єктами швидше за все не виникне, тобто взаєморозуміння й ефективного взаємовпливу суб’єктів один на одного виявлено не буде.
Якщо проаналізувати рекламну діяльність не окремої особистості, а організації, наприклад виробничої чи комерційної структури, і розглянути її як суб’єкт рекламної діяльності, то і тут ми знайдемо явище орієнтації на оцінку споживачів і суспільства в цілому. Така орієнтація на соціальні оцінки найбільш чітко виявляється, наприклад, у процесі аналізу заходів «PR».
У психології поняття соціальної оцінки розглядають, як правило, разом з поняттям самооцінки, тому що саме динаміка і взаємовплив оцінок і самооцінок являє собою один з важливих психологічних процесів, пов’язаних з формуванням і розвитком особистості людини, образа «Я».
«Усі поняття і терміни, якими людина себе позначає, як і критерії її самооцінок, — пише І. С. Кон, — відповідають певній культурі. Якщо суспільство не має у своїй мові поняття заповзятливості, його не буде й серед індивідуальних самооцінок. Загальновідомою є історична мінливість канонів краси та ін.» [22, с. 111].
На думку І. С. Кона, самооцінка, особливо якщо йдеться про здібності і потенційні можливості особистості, являє собою не просто пізнавальний акт, а й виражає певний рівень домагань людини. Тобто самооцінка може бути просто засобом самоствердження, створення в оточення більш сприятливого враження про себе.
Американські психологи М. Уебстер і Б. Собежек експеримен­тально перевіряли теорію, згідно з якою людина максимізує, завищує рівень самооцінки, спотворюючи інформацію про себе, намагаючись тлумачити її у вигідному для себе напрямі, заслужити позитивну оцінку інших за допомогою схвальної поведінки чи, принаймні, підтримувати свою самоповагу на досить високому рівні. Вони встановили, що максимізація самооцінки притаманна не всім людям і виникає лише за певних умов. При цьому людина не тільки спотворює інформацію про себе, а й відбирає найбільш сприятливі для себе соціальні оцінки і змінює свою поведінку, намагаючись заслужити повагу інших чи самоповагу, співвідносячи свої вчинки з певними соціально-моральними критеріями. Інакше кажучи, людина прагне одержати схвалення не в усього оточення, а лише в тих людей, яких вона вважає значущими для себе.
Слід зазначити, що деякі психологи у процесі теоретичного аналізу динаміки оцінок і самооцінок, а також їхньої ролі в розвитку особистості та її соціальних зв’язків більшого значення надають соціальним оцінкам, інші основним детермінантом поведінки вважають самооцінки.
Так, Д. Бем вважає: чим слабкіше, суперечливіше чи незрозуміліше «внутрішні» сигнали, тобто стани організму, тим більше людина спирається у своїх судженнях про себе на факти своєї «зовнішньої» поведінки, які вона спостерігає, тобто судить про себе зі своїх вчинків. Таким чином, не тільки поведінка людини залежить від того, як вона оцінює ситуацію та інших людей, а і її оцінка ситуації та інших людей залежить від оцінки власної поведінки людини, наприклад, її успішних чи неуспішних дій.
М. Лірі та його колеги порівнюють наше почуття самоповаги з індикатором пального. Вони вважають, що на підставі того, що ми — суспільні створіння, добрі взаємини сприяють нашому виживанню та процвітанню. На індикаторі самоповаги висвітлюється небезпека соціального неприйняття, спонукуючи нас ставитися більш чуйно до очікувань інших людей. Дослідження підтверджують, що неприйняття нас іншими знижує нашу самооцінку, підсилюючи запопадливість заслужити схвалення. Кинуті чи обмануті, ми почуваємо себе непривабливими. Це почуття може спонукати нас до самовдосконалення і пошуку спільноти, де б нас прийняли. «Ми, люди, здається, схильні не тільки сприймати себе сприятливо, а й підносити себе іншим у бажаному вигляді», — пише Д. Майєрс [37, с. 94]
Взаємовплив соціальних оцінок і самооцінок людини — склад­ний психологічний процес, на який впливає велика кількість різноманітних чинників і умов. Для психології реклами вивчення цього процесу є важливим теоретичним і науково-практичним завданням, тому що від його вирішення залежать не тільки ефективність технологій планування і проведення конкретних реклам­них акцій, а й розуміння основ поведінки людини у ситуаціях впливу реклами і протидії їй. Крім того, розв’язання цього завдання тісно пов’язано з проблемою соціального розвитку особистості та участі реклами в процесі перетворення людини з особистості, здатної мислити, в соціально пасивного «пожирача реклами», який ні про що не думає.


2.5.2. Соціальні порівняння


Порівняння є однією з важливих розумових операцій людини, що відбувається на основі психічної здатності зіставляти ознаки порівнюваних об’єктів, оцінювати їх. Продуктом порівняння є ухвалення рішення, що найчастіше в літературі розглядається як вибір. Соціальне порівняння — поняття, що означає зіставлення суб’єктом деяких своїх власних характеристик з характеристиками іншого суб’єкта на основі певної прийнятої їм системи цінностей. Як правило, спілкуючись, суб’єкти завжди порівнюють один одного. Мета такого порівняння полягає у тому, щоб визначити свій власний статус стосовно статусу іншого суб’єкта для виявлення можливості зайняти домінуючу позицію.
І. С. Кон вважає, що індивід оцінює себе двояко: 1) шляхом порівняння рівня своїх домагань з об’єктивними результатами своєї діяльності і 2) шляхом порівняння себе з іншими людьми. Автор підкреслює, що навіть простий опис, фіксація тієї чи іншої якості здебільшого містять у собі момент оцінки і порівняння. «Навряд чи хто-небудь вимірював довжину свого носа в сантиметрах, — пише І. С. Кон. — Однак кожний знає, великий у нього ніс чи маленький, красивий чи некрасивий. Осягається це шляхом порівняння. Старанний, розумний, сильний, красивий, запальний, слухняний — усі ці визначення мають оцінний зміст і обов’язково припускають порівняння з кимось» [22, с. 32—33].
В експериментах американського психолога К. Гергена досліджувалася динаміка самооцінок і соціального порівняння. Людям, які були запрошені на роботу у фірму, пропонувалося самостійно оцінити деякі свої особисті якості. Потім в офісі, де відбувалася співбесіда, з’являвся «ще один претендент на ту саму посаду», ролі «претендентів» виконували спеціально найняті експериментаторами люди. В одному випадку це була добре одяг­нена, самовпевнена, інтелігентного вигляду людина з портфелем у руці, в іншому — занепала особистість (у брудній м’ятій сороч­ці і туфлях на босу ногу). Після цього випробуваному пропонувалося знову заповнити бланк анкети для самооцінки. В результаті, якщо як претендент виступала добре одягнена людина, то рівень самооцінки випробуваного знижувався, якщо погано одягнена — то самооцінка підвищувалася.
Таким чином, самооцінки змінюються не тільки залежно від змісту та успішності виконуваної діяльності, а й від зовнішніх чинників соціального порівняння.
Проблема вивчення механізмів соціального порівняння одержує певні пояснення в рамках теорії когнітивного дисонансу Л. Фе­стингера. Ґрунтуючись на цій теорії, Л. Фестингер припустив, що, якщо людина робить усупереч своїм переконанням, то вона зазнаватиме деякий дисонанс, який буде тим сильніше, чим слабкіше тиск із боку. Так, у разі сильного соціального тиску людина вже не буде відчувати себе суб’єктом дії. Способом зменшення дисонансу є зміна людиною своєї первісної установки, пристосування її до вчинку, певне самовиправдання. Якщо психологічний тиск змінюється пропорційно силі дисонансу, то найбільша зміна установки відбудеться у ситуації найменшого зовнішнього примусу.
В експерименті Л. Фестингера і Дж. Карлсміта двом групам студентів доручили по черзі виконувати одноманітну, нудну роботу. При цьому випробуваних із другої групи, що очікували своєї черги в коридорі, усіляко переконували, що студенти першої групи виконують дуже цікаву роботу. Після виконання роботи обома групами випробуваних членам першої заплатили по одному долару, а членам другої — по двадцять. Після того як випробуваних попросили оцінити виконану роботу, члени першої групи заявили, що робота була «дуже цікавою». У свою чергу члени другої групи заявили, що робота була вкрай нецікавою.
І. С. Кон так інтерпретує результати даного експерименту: «Коли людину підкуповують і при цьому хабар малий, вона змушена, раз уже взялася за справу, зізнатися собі, що її «купили за дешево». Таке визнання знижує її самоповагу, і, щоб уникнути цього, вона переконує себе, що зробила так не через «жалюгідні гроші», а зі щирого переконання. Якщо ж сума велика, вона пояснює свою поведінку тим, що «ніхто не відмовився б від такої угоди». Змінювати свої справжні погляди на предмет їй у цьому разі не потрібно: її поведінка відверто цинічна» [22, с. 94].
Соціальне порівняння як розумова операція на рівні індивіда засновано на зіставленні величезної кількості об’єктивних ознак суб’єктів: інтелект, здібності, матеріальний добробут, сила, сприт­ність, вага суперника та ін. Для того щоб використовувати чинник порівняння з метою досягнення більш високого статусу, людям з давніх-давен була необхідна рекламна діяльність (самореклама) — демонстрація власних можливостей, іноді з деяким перебільшенням наявного потенціалу, і відображення цих можливостей у знаковій формі (прикраси, бойове розфарбування, жести, звуки, одяг, спеці-
альні форми прояву поваги, підпорядкування тощо).
На думку деяких авторів, психологічне поняття порівняння тіс­но пов’язано з етичним поняттям заздрості. Так, філософ
Ф. Бекон писав, що в заздрості завжди таїться порівняння, а де неможливе порівняння, немає і заздрості. Американський філософ Б. Рассел якось заявив, що саме заздрість є основою демократії. Італійський філософ М. Унамуно, підтверджуючи дану ідею, відзначав, що демократія заздрісна, і що саме заздрість спонукувала демократичні республіки скасовувати титули, почес­ні звання, винагороди. Однак автор додає, що пізніше звичайно місця графів і маркізів займали генерали, доктори наук та ін. Аналізуючи дану ситуацію, російський дослідник Н. С. Пряжніков пише: «На жаль, в останні роки в Росії помічається справжній «бум нагород і премій». Більш того, чим менше створюється скільки-небудь значних художніх шедеврів, що відбивали б те, що хвилює людей у такий непростий час, тим більше таких «нагород» і тим помпезніше все це обставляється на різних «презентаціях» і «номінаціях»...» [55, с. 74—75].
Нині статус людини у суспільстві, рівень її особистих досягнень визначається не безпосередньо, а в умовах численних форм соціальних порівнянь. Крім того, термін «соціальне порівняння» можна використовувати до конкуруючих організацій і навіть до держав, що змагаються на міжнародній арені.


2.5.3. Соціальна мода


Мода — третя важлива характеристика, яка має бути вивчена як один з чинників ефективної рекламної комунікації, як один з її соціальних регуляторів.
Говорячи про рекламу, вважає А. Менегетті, «варто взяти до уваги також і хвилю молодіжної моди, що включає манеру одягатися, говорити, специфічну мову. Де б не зустрілися дві молоді істоти, вони знайомляться одне з одним за допомогою стилю, субкодексу, а мова чи інтимні стосунки не обов’язкові; знайомство відбувається шляхом пізнавання загального стилю взуття, шкарпеток, капелюха, шарфа. Цей неокод, яким позначена молодь... привів до певної переоцінки масштабів земної кулі. Ця молодіжна «ріка», навіть «море», існує саме по собі, і здається, що в більшості випадків воно виникає завдяки рекламі, тоді як насправді остання спирається на молодь як на один з найбільш масових сегментів ринку» [43, с. 10].
Традиційно вважається, що соціальна мода завжди заснована на певній системі цінностей, яка має надзвичайно швидку динаміку порівняно з класичними цінностями, що існують століттями. Російський дослідник реклами професор В. Л. Музикант зазначає, що у широкому розумінні мода — це зовнішній прояв цивілізованої поведінки, яка одержує загальне схвалення на деякий період часу. У первісному ж значенні латинське слово «modus» означало міру, правило, норму і загалом закладало санкціонований вплив на поведінку, смаки, систему цінностей різних соціальних груп. Тобто, за професором В. Л. Музикантом, можна говорити, що від речей — атрибутів «стилю життя» і «масової культури» перекидаються прямі мости до певного способу поведінки людей у суспільстві.
Однак мода як поширене соціально-психологічне явище вивчалося багатьма закордонними авторами. Зокрема, велику увагу їй приділяв французький соціальний психолог А. Моль. Розроблена ним соціодинамічна теорія аналізує періодичну зміну в су-
спільстві так званих соціодинамічних циклів («оригінального» та «банального»), а також досліджує психологічні механізми моди на основі системного підходу, зокрема принципу «зворотного зв’язку».
А. Моль розглядав соціальну моду як явище, що зумовлене закріпленням у суспільній свідомості певних норм, розроблених творчими людьми на основі «оригінальних інформаційних пові-
домлень» і прийнятих «споживачами» цих повідомлень, тобто людьми, які сприймають моду як певне основне керівництво до дії.
За А. Молем, моду створюють конкретні люди, які прагнуть мислити оригінально і мають високий соціальний статус, престиж, тобто «законодавці моди». Причому дане явище настільки поширено в культурі, що стосується не тільки одягу чи музики, а й будь-яких інших її проявів. Ці люди прагнуть до самовираження, самореклами. По суті, їх головне завдання — пошук оригінальних ідей, бажання виділитися, відрізнитися, перебороти сформовані стереотипи.
А. Моль вважав, що в результаті дії механізмів соціального розшарування в сучасному суспільстві творче середовище становить лише обмежену підгрупу всього споживчого середовища, яка перебуває під впливом засобів масової інформації. Соціальне розшарування торкається так званих «індивідуальних таблиць цінностей». Звідси виникає соціологія культури, що замість традиційного розподілу суспільства на верстви чи класи поділяє
його на три «громади»: громада «підлеглих», зі шкалою цінностей, орієнтованою на «споживчі радості»; громада «управляючих», для яких головною цінністю є ділова ефективність; і на-
решті, громада «творців культури». Для останніх основною
цінністю, що визначає спонукальні мотиви їхньої діяльності, є
прагнення вводити нове в життя суспільства; тим самим їхні цінності — це цінності, пов’язані з ламанням традицій.
А. Моль розглядав соціально-психологічні процеси за аналогією з економічними, застосовуючи такі терміни, як «вартість»,
«собівартість», «додаткова вартість», «виробництво», «споживання», «товар» та інші стосовно продуктів творчості, представлених у вигляді певних тиражованих інформаційних повідомлень. При цьому він вважав, що інтелектуальна продукція (оригінальність ідей) може бути статистично вимірювана так само, як і продукція, вироблена на основі законів економіки. На думку А. Моля, людина, яка хоче, щоб її праця стала надбанням громадськості, тобто увійшла в історію, повинна займатися саморекламою і підвищувати свій соціальний престиж, популярність. Це збільшує «вартість» (цінність) її оригінальних інформаційних повідомлень.
«Собівартість ідеї чи отриманого результату містить у собі, крім того, і інші чинники, що підвищують її основну вартість. Одним з найбільш очевидних і найбільш важливих чинників тут є суспільний престиж автора, — пише А. Моль. — Нова ідея людини, нікому не відомої, має лише обмежену цінність. У художника, письменника, вченого — початківців немає ніяких зовнішніх аргументів на користь їх творіння, крім внутрішніх переваг останнього. Проблема невідомого автора залишається нерозв’язаною у сучасному суспільстві. Нерідко автор-початківець довго і наполегливо домагається того, щоб системи, які регулюють споживання культури, прийняли продукцію, яку він пропонує їм за скромною ціною» [45, с. 103].
Автор вважає, що люди «без звання» становлять незначний відсоток серед творців. Виробництво предметів творчості здійснюється головним чином такою соціальною групою, належність до якої визначається насамперед тим, що її члени мають високу кваліфікацію. Цю кваліфікацію вони одержують: або проходячи через фільтри іспитів і присвоєння вчених ступенів, або шляхом повільного просування в співтовариство обраних, початок якому було покладено щасливим випадком. Усередині цієї групи встановлюється соціальна шкала за компетентністю, талантом чи знаменитістю, яка визначає ніби індекс надбавок до загального тарифу собівартості. «Та сама ідея, — пише автор, — сформульована ледве чи не тими самими словами, матиме різну «ціну» залежно від того, чи запропонована вона початківцем чи відомим інженером; викладач з Вогняної Землі і професор Массачусетського технологічного інституту, які заявляють права на той самий патент, перебувають у нерівному становищі» [45, с. 105].
На його думку, всередині конкретної соціальної системи можна виявити «шкалу первісної цінності», яка в основному визначається одночасно відомістю, популярністю автора повідомлення (наприклад, модою на його роботи) і його компетентністю в даній галузі. А. Моль постійно підкреслює, що мода не може виникати на порожньому місці, вона з’являється лише у тому разі, якщо автору оригінальної ідеї вдалося підвести під неї певну об’єктивну основу, що має об’єктивну цінність. Однак «додаткова вартість» інтелектуального продукту, вважає А. Моль, залежить від життєвих потреб автора, від витрат на його зміст, але лише непрямим чином. Прямого зв’язку з чинниками ринкового попиту ці потреби не мають. Творець завжди схильний дивитися на ці чинники як на випадковість, яка може бути для нього сприятливою чи несприятливою.

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.