СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ
 

Агіографія (від гр. — писання про святих) — твори-розповіді про життя Ісуса Христа, його батьків або канонізованих церквою святих.
Акровірші — вірші, в яких перші літери кожного рядка утворюють слово або фразу, де закодоване автором ключове слово. Існує кілька різновидів: власне акровірш, мезовірш (слово утворюється посередині), телевірш (слово утворюється з останніх літер рядків), рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі), зворотно-рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі, але прочитується у зворотному порядку), перерваний акровірш (чергуються літери, що належать до різних слів), азбучний акровірш (літери виділяються в алфавітному порядку).
Апокриф (від гр. — таємний, прихований) — твори на біблійну тематику, що уточнювали або доповнювали Святе письмо, але з різних причин не були канонізовані церквою: це розповіді про створення світу, перших людей, боротьбу Бога із сатаною або цікаві оповіді про кінець світу, про потойбічну долю праведників і грішників та ін.
Балада (від фр. ballade — танцювальна пісня) — усталена поетична форма, найяскравіші зразки якої знаходимо у Ф. Війона. Найвищий розквіт відбувся в епоху романтизму. В українській літературі жанр представлений у творчості поетів-романтиків (Л. Боровиковський,
А. Метлинський, М. Петренко), в українській літературі ХХ ст. до жанру балади зверталися А. Малишко, І. Драч.
Бароко (від італ. barocco — вибагливий, дивний; від португ. рerola barocca — перлина вигадливої форми) — стиль, що охоплює всі види мистецтва в Європі з середини ХVІ до кінця ХVІІІ ст., для якого характерна підкреслена урочистість, пишна декоративність. В українській літературі розквіт бароко сприяв активному становленню поетичної системи, розвитку поетичних жанрів (І. Величковський, К. Сакович), шкіль-
ної (барокової) драми. Метафоричність, динамізм, антитеза — ці домінантні риси барокового стилю виявлялися у творчості письменників наступних століть.
Білий вірш (від англ. blank verse) — неримований вірш, що спершу був засобом імітації античної поезії (XVI ст.).
Бурлеск (від фр. burlesque — жартівливий, від італ. burla — жарт) —
жанр комічної, пародійної поезії. Комічний ефект досягнуто контрас­том інтерпретації або високої теми у побутовому трактуванні, або нав­паки. Найвизначніший зразок жанру в українській літературі — «Енеїда» І. Котляревського.
Вірші-загадки — вірші, в основі яких парадокс, абсурд, щось незвичайне.
Вірш-молитва — жанр, що існував з часів Русі; реформував Т. Шевченко, надавши національного пафосу. Популярний у світовій літературі: твори Франсуа Війона, Ш. Бодлера, Христо Ботєва, Й. Гете.
В українській поезії жанр розвивали: О. Кониський — «Молитва за
Україну» («Боже, великий, єдиний, нам Україну храни...»), Л. Глібов («Благання»), Б. Грінченко («Боже правий, милосердний»).
Вірш-цикл — жанровий різновид поезії, відомий з часів античної літератури, представлений у поезії Шекспіра, Петрарки. В українській поезії відомі цикли поезій І. Франка, П. Грабовського (збірка «Пролісок» з 2-х циклів: «3 елегії», «До українців»).
Водевіль (від фр. — міські голоси, пісеньки) — невелика одноактна жартівлива п’єса з куплетами, танцями, інтригою, несподіваною розв’язкою. В українській драматургії зародження жанру пов’язують з іменами І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка.
Дискурс (від фр. discours — промова, виступ) — 1) зв’язане мовлення в конкретних психологічних і соціально-культурних умовах; 2) текст з умовами його творення і сприймання; динамічний контекст культури.
Драма — твір, в основу якого покладено життєвий конфлікт, розгор-
тання якого позначене комічним і трагічним моментами.
Експресіонізм (від фр. еxpression — вираження) — це мистецтво вираження незримого, коли тільки митець може осягнути світ. Уперше термін вжито у 1911 р. нім. поетом Г. Вальденом. Експресіоністська образність притаманна окремим творам української літератури 20-х рр. ХХ ст. [А. Головко («Діти Землі і Сонця»); Микола Хвильовий («Вальд­шнепи»); М. Куліш («Маклена Граса»)], режисерським постановкам Леся Курбаса. В українській літературі ІІ пол. ХХ ст. засоби експресіонізму використовують Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч та ін.
Елегія (від гр. — журлива пісня) — пісня сумного змісту.
Епіграма (від гр. — напис) — жанр сатиричної поезії, невеликий вірш дотепного чи дошкульного змісту. В українській літературі XVI—XVIІІ ст.: епіграма геральдична (Г. Смотрицький, А. Римша); епіграма дедикаційна (посвята); епіграма-епітафія. Активно використовувалася як жанр у творчості І. Франка, В. Самійленка, В. Еллана-Блакитного.
Епітафія (від гр. — надгробний) — літературний жанр, надмогильний напис у віршах або прозі. У період поетичного бароко набуває особливої популярності (Лазар Баранович, Ф. Прокопович, Г. Сковорода). У ХХ ст. активно використовували В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.